Хроніки Південного

ГАННОВЕР!

Ні, зачекай, навіть не так.

Ми виходимо в Ганновері. Я вивалююсь і стою. У Ганновері! Народ, ви чуєте — я в Ганновері! Давайте всі разом: ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР! ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР!

Ви просікли тєму?! Я і Ганновер!

Ноги підкошуються в колінах, і голова йде обертом. Побачили б зараз мене у Ганновері наші пацани — від заздрості повсиралися б. Я, звичайно, коли повернусь додому, скорчу гримасу, типу: а що тут такого — ну, був я в тому Ганновері, і шо? Ну, звісно, файно, авжеж. Шкода, звичайно, що навчальний рік вже закінчився, і тепер до школи потраплю лише у вересні. Усі будуть базікати про різні там табори біля озера, нести різну пургу, а я от скажу, що їздив у Ганновер.

Мешкатимемо ми за стадіоном на такій галявині. Поки поставили намети, поки шмотки поскидали, поки ще щось, дивимося — а наші тренери змилися. В автобусі їхали всі тренери, які тільки в нас були, всіх вікових груп, хоча ми — гравці — були лише з двох. Усі тренери на першій же зупинці накупили собі різних журналів з автівками на обкладинках і цілу дорогу не випускали їх із рук аж до самого Ганновера. Здавалося, що всі вони — аси в німецькій. Але потім ми доперли, що не художню літературу вони читають, а набагато простіші речі: марка машини, рік її випуску, дизель/бензин, ціна, місто, номер телефону.

Лише один тренер із нами залишився. Каже, зараз будемо тренуватися. Якраз скінчилися змагання. Ну, ми переодягнулись і вперед. Нам видають м’ячі. Усі м’ячі новесенькі, немов з льоду, аж до долоні липнуть. У нас такий, може, один десь і є, але ним лише на змаганнях дорослі грають, а всі інші — обшарпані, подерті й слизькі, ніби жаби. Кидаємо один одному м’яча і бачимо, як у всіх писки в либах розпливаються. І тут уже нічого не поробиш — либишся, як придурок, бо від тих м’ячиків такий кайф, а коли ступаємо на їхній газон, то взагалі починаємо верещати на радощах.

— Та тут м’якше, ніж на цицьках моєї дівки! — кричить Саулюня.

— Дивись, тільки стояка не відламай собі! — радить хтось йому. Тут травичка — немов свіжопофарбована, рівнесенька і мов якась перина: падаєш — і нічогісінько не відчуваєш. Ми починаємо штовхати один одного і падати на землю. Ніхто того тренера не слухає. Він: «давай, давай», а ми, типу, «що давай, давай», всі тренери кудись звалили, залишили нас з чуваком, на пару років старшим, а він ще тут нам «давай». У нас удома на стадіоні, де регбістам дозволяють грати, взагалі трава росте лише по краях вздовж поля, а посередині гола земля, іноді якийсь там щебінь, а якщо після дощу, то конкретно — каша. І коли падаєш колінами просто на щебінь, то згадуєш маму, бабу і цілу свою родину.

Отже, поганяли собі по газону, повторили різні комбінації, та й на тому край. А їсти ніхто нам так і не дав! Усі свої запаси ми з’їли ще дорогою, бо далеко було їхати до того Ганновера. Ми починаємо нарікати про хавчик. Але бачимо — йде до нас такий чувачок з підносом, а на ньому якісь булочки. Ну, гаразд, хапаємо ті булочки, але бачимо, що вони фаршем перемащені. Саме так — сирим фаршем. Переглядаємось і починаємо порскати. Ми зрозуміли, що вони нам пояснюють — це, типу, корисно, багато енергії після тренування. Але шо робити? Жерти то хочемо як звірі, а ніхто вже нічого їстівного у своїх мішках немає. Аякже, беремо й обережно відкушуємо шматочок, треба покуштувати. Жуєш і думаєш, як би не виблювати. Подивишся на інших — так і хочеться поглумитися. Ото лошара, жує сирий фарш! Але й сам їси, а потім і за другою булочкою руку тягнеш. Начебто й нічого так. Ніхто не вирвав і до клозету не гасав.