Танці утрьох

Той вирячив очі, узяв її в руки, довго оглядав, зіставляв фото з фізією Кононова. Потому полагіднішав, змінив гнів на милість і добродушно запитав:

— То ви слідчий? Бандитів ловите…

— Ловлю, — різко відповів Кононов.

Сховавши посвідчення в кишеню, він вийшов із тролейбуса, йому було шкода змарнованого даремно часу.

Стомлений Кононов не думав про безпеку, тому пішов до свого будинку крізь неосвітлений сквер.

Він жив у не дуже престижному районі, забудованому типовими хрущовськими п’ятиповерхівками. Він так звик до них, що вже не помічав карнизів, що обвалилися, задрапірованих поліетиленом балконів, протягнених між деревами мотузок з мокрою білизною й інших ознак господарської діяльності не дуже заможних людей. У порівнянні з новобудовами рідний п’ятиповерховий район здавався Кононову майже сільською місцевістю, якій притаманний особливий дух затишку. Тут, як і заведено в районах такого типу, усі мешканці були між собою знайомі й охоче розпускали плітки одне про одного.

Квартира, де жив Кононов, була двоповерховим «трамвайчиком», отже, називалася двохкімнатною лише умовно — насправді вона являла собою одну навіщось витягнуту в довжину (на зразок трамвая) і перегороджену фанерною стіною з дверима кімнату. Утім, неодруженого Кононова вона цілком задовольняла, житлової площі йому вистачало з головою. Крім того, не було мороки з прибиранням.

Кононов уже підходив до будинку і подумки смакував сардину, що, як він пам’ятав, залежалась у холодильнику. Біля під’їзду він ще здалеку запримітив гурт бешкетників, які навперебій весело кричали п’яними голосами.

— Ді-ів-чи-но-онько! Не будь такою пихатою! — репетував один із хуліганів півнячим голосом.

Йому вторив обурений жіночий альт.

Ліхтарів бракувало, а світла з вікон будинку було недостатньо, щоб роздивитися, що відбувається біля під’їзду, поблизу якого хтось припаркував автомобіль. Фари не горіли, а от салон був освітлений.

— Ну по-ка-тай, — канючив неоковирний хлопець з неприємним голосом, що видався Кононову знайомим.

«Напевно, пацани з нашого двору», — подумав він.

Хлопці заіржали, в голосі дівчини забриніли тривожні нотки, але Кононов не збільшив темп ходи. «Нічого особливого!» Такі збіговиська в його дворі траплялися часто.

— Якщо не хочеш покатати нас, то прогуляйся з нами, однак стирчиш тут без діла! — докірливо мовив високий хлопець з козячою ніжкою в зубах.

— Ні, красуне, краще покатаймося, — наполягав на своєму власник неприємного басу.

Кононов підійшов майже впритул.

— Що за гнилий базар? — докірливо запитав він, добре знаючи, що розмовляти з молоддю потрібно доступною їй мовою.

— Будь ласка, — звернулася до нього дівчина, якій страшенно надокучила надмірна увага, — поясніть молодим людям…

Кононов уважно оглянув юнку, що стояла біля дверцят машини. Хвилясте чорне волосся до пояса, шикарний діловий костюм, модернові туфлі на височезних підборах. Циганський розріз очей, повні чутливі вуста. Її зовнішність видалася слідчому знайомою. Де ж він міг її бачити? Ясно, що така цяця не водитиметься з босотою.