Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Здавалось, дерево Меноа не звернуло уваги на слова Вершника, потягнувшись до його свідомості.
«Хто ти такий, Ерагоне? — спитало воно за мить. — Я знаю кожну істоту, яка живе в цьому лісі, але ніколи не зустрічало когось, хто був би схожий на тебе».
«Я не є ані ельфом, ані людиною, — відповів Ерагон. — Я щось середнє. Дракони змінили мене під час святкування Кривавої Клятви.»
«Але навіщо вони змінили тебе, Вершнику?»
«Щоб я зміг перемогти Галбаторікса та його Імперію».
«Я пригадую, як під час свята я відчула, як у світі щось змінилось, але я не думала, що це сталося з тобою… Я ж бо думаю про сонце й дощі…»
«Ми загоїмо твоє коріння й стовбур, о дерево! — ще раз повторив Вершник. — Але дозволь нам забрати яскравий метал».
Решта дерев застогнали, ніби самотні душі, а потім голос Меноа схвильовано, але м'яко прошепотів:
«А ти даси мені те, чого я хочу, Вершнику?»
«Дам», — не вагаючись, відповів Ерагон, ладний заплатити за меч Вершника будь-яку ціну.
Листя дерево Меноа перестало шелестіти, і на галявині запанувала цілковита тиша. Потому земля під Ерагоновими ногами затремтіла, коріння розійшлося, і Вершник побачив у ямі те, що нагадувало шматок іржавого заліза у два фути завдовжки й у півтора завширшки. Коли руда опинилась на поверхні, Ерагон раптом відчув різкий біль у животі. Юнак скривився, потер рукою болюче місце, а біль тим часом зник так само раптово, як і з'явився. Корінь послабив хватку довкола його ноги, а невдовзі й узагалі зник у землі. Сапфіра теж уже була на свободі.
«Ось твій метал, Вершнику, — прошепотіло дерево Меноа. — Забирай його та йди…»
«Але ж…» — хотів був мовити Ерагон.
«Іди…» — урвало Вершника дерево Меноа, і його голос стих. Свідомість дерева покинула голови Ерагона й Сапфіри і всоталася назад під його коріння. Сосни, що були навколо, випрямились і стали такими, як були раніше.
— Але ж… — прошепотів Ерагон уголос, спантеличений тим, що дерево Меноа так і не сказало йому про те, чого воно хотіло.
Але часу на роздуми в нього не було, тож Вершник підскочив до шматка руди, присів і, крекнувши, взяв його в руки. Потім він притис метал до грудей, розвернувся й попрямував у той бік, де були дім і кузня Рунон.
Наздогнавши Вершника, Сапфіра спочатку понюхала яскравий метал, а потім закрокувала поруч.
«Ти мав рацію, — мовила вона. — Мені не варто було на нього нападати».
«Як би там не було, але в нас є яскравий метал, — відповів Ерагон. — Не знаю, чи отримало дерево Меноа те, що хотіло, а от ми точно отримали…»
Ельфи, які зібралися на галявині, мовчки поглядали вслід Вершникові й дракону, і їхні колючі погляди змусили їх пришвидшити кроки. Ніхто з лісових мешканців так і не вимовив жодного слова, а в їхніх очах був такий вираз, ніби вони спостерігали за дикими й небезпечними тваринами, які увірвалися до їхньої домівки.
«Якщо Галбаторікс не вб'є нас першим, — мовила Сапфіра, випустивши крізь ніздрі хмаринку диму, — то, гадаю, ми можемо про це пошкодувати…»
РОЗУМ ПОНАД МЕТАЛ
— Де ви це знайшли? — спитала Рунон, коли Ерагон зайшов до дворика її будинку й поклав шматок руди на землю біля її ніг.
Вершник у кількох словах розповів про Солембума та про дерево Меноа. Вислухавши юнака, Рунон присіла біля руди й погладила її шорстку поверхню. Пальці жінки обережно торкнулись металевих прожилок, розсипаних, мов мереживо, по поверхні каменя.
— Ви або дуже сміливі, або дуже дурні, щоб отак випробовувати дерево Меноа. Воно не належить до тих, з ким можна жартувати…
«А там вистачить металу для меча?» — спитала Сапфіра.
— Звісно. Навіть для кількох мечів, якщо ти маєш належний досвід, — відповіла на те Рунон, зводячись на повен зріст. Жінка-ельфійка глянула на свою кузню, яка була в самісінькому центрі дворика, а потім сплеснула в долоні. Її очі сяяли від захвату й бажання.
— То ти кажеш, що тобі потрібен меч, Убивце Тіні? Ну що ж! Тоді почнімо! Я дам тобі такий меч, якого ще зроду не бачили в Алагезії!
— А як же твоя клятва? — здивовано спитав Ерагон.
— Не думай про неї… Коли вам треба повернутись до варденів?
— Та, правду кажучи, ми повинні були вирушити того ж дня, як прибули.
На обличчі Рунон з'явилась задума:
— Тоді мені доведеться скористатися магією… На те, щоб зробити це своїми руками, треба витратити не один тиждень. Але в такому разі ви з Блискучою Лускою повинні мені допомогти.
Ерагон на знак згоди кивнув головою.
— Сьогодні ми будемо працювати без відпочинку, — продовжила Рунон, — та, обіцяю тобі, Убивце Тіні, уже до завтрашнього ранку ти матимеш свого меча.