Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Та всю цю ідилію зруйнувало розлючене гарчання Сапфіри.
«Годі вже канючити! — обурилась вона. — Я дракон, і ніхто не може ставитись до мене без належної поваги, навіть оце дерево!»
— Чекай, чекай! — у розпачі крикнув Ерагон, здогадавшись, що саме Сапфіра хоче зробити, але дракон не звернув на нього жодної уваги.
Трохи відійшовши від стовбура, дракон присів, глибоко ввігнав пазури в землю й одним потужним ривком видрав три величезні корені Меноа.
«Слухай дерево, тобі що, заціпило? Невже ти не хочеш з нами говорити?» — загорлала Сапфіра, а потім відвела назад голову, ніби змія, що збирається напасти. За мить з-поміж її щелеп вирвались язики біло-блакитного полум'я.
Ерагон ледь устиг відскочити вбік, прикриваючи обличчя рукою.
«Сапфіро, зупинися!» — перелякано загукав він.
«Я зупинюся лиш тоді, коли воно нам відповість!»
Геть не знаючи, що його робити, Вершник звів голову догори й побачив, як усі дерева навколо стали розлючено похитуватись. Повітря сповнив стогін їхнього гілля, а в обличчя Ерагона вдарив крижаний вітер. Стовбури й гілля здавалися тепер, удвічі довшими, ніж були раніше, тож юнак по-справжньому злякався.
«Сапфіро…» — скрикнув він і присів, готовий тікати або битися.
Дракон урешті-решт закрив свою пащеку, роззирнувся навсібіч, і його луска стала дибки, ніби шерсть переляканого кота. Потому він закрутив головою й, відчайдушно гаркнувши, став задкувати від дерева Меноа.
«Мерщій лізь мені на спину!»
Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай крок, із землі виринув корінь завтовшки з його руку й схопив юнака за ліву ногу. Довкола Сапфіри з'явилось іще товще коріння й миттю знерухомило її, обвившись драконові довкола хвоста й лап. А потім у свідомості Сапфіри й Ерагона пролунав повільний шепіт, схожий на шелест листя:
«Хто це наважився потурбувати мій спокій? Хто це наважився вкусити й палити мене? Назвіть свої імена, щоб я знало, кого я зараз уб'ю».
Корінь іще дужче стис Ерагонові ногу, тож юнак ледь не скрикнув від болю, бо ще трішки, і його кістка хруснула б.
«Я — Ерагон, Убивця Тіні, а це мій дракон — Сапфіра, Блискуча Луска».
«То помріть же гідно, Ерагоне, Убивце Тіні, й Сапфіро, Блискуча Луско».
«Зажди! — вичавив із себе Ерагон. — Я ще не закінчив про нас розповідати».
На мить запанувала тиша, а потім дерево мовило:
«Кажи…»
«Я останній вільний Вершник дракона в Алагезії, а Сапфіра — остання самиця дракона. Ми єдині, хто може перемогти Галбаторікса, зрадника, що знищив Вершників і захопив половину Алагезії».
«То навіщо ти зробив мені боляче, драконе?» — зітхнуло дерево.
Сапфіра вишкірила зуби:
«Ти не хотіло з нами розмовляти, ельф-дерево. А Ерагонові край потрібен меч. Ми шукали його між твоїм корінням, бо кіт-перевертень казав зробити саме так, коли нам знадобиться зброя».
«Тоді ви змарнували своє життя — під моїм корінням нема ніякого меча».
Відчайдушно чіпляючись за останні слова дерева, Ерагон простогнав: «Ми гадаємо, що кіт-перевертень мав на думці зоряну сталь, з якої Рунон кує мечі для Вершників».
По цих словах землею довкола дерева пройшла хвиля, вигнавши з нірок безліч малої звірини, яка відразу ж дременула геть. Краєм ока Вершник помітив, як до галявини наближалися десятки ельфів — їхнє волосся майоріло на вітрі, ніби шовкові прапори. Мовчазні, як привиди, вони зібралися довкола дерева Меноа, але не стали робити нічого, щоб допомогти Вершникові й дракону.
Ерагон уже хотів був покликати на допомогу Оромиса й Глаедра, коли дерево знов озвалося:
«Кіт-перевертень знав, що казав… Під моїм корінням справді є яскравий метал, але ви його не отримаєте. Ви покусали мене та ще й намагалися спалити, тож я ніколи вам цього не пробачу».
Сяк-так угамувавши свій страх, Ерагон мовив у відповідь:
«Але ж Сапфіра — остання самиця дракона! Ти не можеш її вбити!»
«Дракони дихають вогнем, — прошепотів голос, і всі дерева навколо затремтіли. — А вогонь треба гасити».
Сапфіра тим часом зібралась на силі й прохрипіла:
«Якщо ми не зупинимо чоловіка, який знищив Вершників дракона, тоді він неодмінно прийде сюди й спалить твій ліс, а потім добереться й до тебе, ельф-дерево. Та якщо ти нам допоможеш, ми спробуємо його зупинити».
«Варто йому вбити хоч один мій паросток, як він миттю ж помре, — відповів голос. — Ніхто не має такої сили, як цей ліс. Ніхто не зможе його знищити».
«Пробач, дерево! — став благати Ерагон. — Відпусти нас, і ми залікуємо твої рани своєю магією».