Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Нарешті він звернувся до неї:
— Олено, — йому покотилася слина в горлі, — може, тобі потрібні — може, вже бракує грошей?
Це запитання проторохтіло в напруженій тиші так несподівано й неприємно, мовби в концерті вдарив хто в стару іржаву заслінку.
Справедливо — Олена нічого не відповіла.
Тоді він знову повернувся до дітей і вже більше не тривожив її ніякою розмовою. Те одне перше запитання так і облишилось недокінченим містком можливого примирення.
Пробув він дома допізна. Увесь той час він розмовляв із дітьми, побоюючись пауз, що могли б повести до якоїсь сутички з Оленою. Діти раділи нагоді вдосталь наговоритися з батьком і легковажно підтримували його інтригу. Сидячи в нього на колінах, вони розповідали йому про свої успіхи в школі, скаржились один на одного і прохали його бути безстороннім суддею в їхніх товариських справах.
Радивон бавився з ними і скоса поглядав на Олену. Але вона відгородилася мовчанкою і, здавалося, нікого не помічала.
І лише в кінці вечора, коли він уже прощався з синами, її губи ворухнули кілька слів.
Вона сказала йому тихо і як чужому:
— Ходи здоров.
Коли Радивон повернувся в готель, Катерини ще не було вдома.
Він швидко пройшов у свою кімнату, роздягся і ліг у ліжко.
Йому хотілося сховати від неї той візит до сім'ї і на самоті побути із своїми думками.
У кімнаті було холодно.
Він зігнув ноги під ковдрою і затишно вмостив голову. Поволі пестливе тепло стало обгортати його тіло.
У такі хвилини надходять казкові образи, невиразні прозорі міражі й навівають сон.
Але не спалося! Йому подвоїлось єство. Як ніколи, він не знав, де його серце. От і тепер, коли сплющені очі, він не пізнає, чи дома він (он там ліжко Олени, а там, за дверима, сини), чи…
Відлетів сон!
Він тричі повертався з боку на бік і всі рази думав, що все було б добре, і він заснув би, коли б не було «цього». Він не зважувався підмінити неясного займенника конкретною думкою, бо коли б її оформляти, то він не знав, чого саме «не треба». Катерина, сини, Олена, переїзд у готель… Цей займенник об'єднував вагання, плутання, тупий біль і заважав йому спати.
Минув довгий час — година, півтори. Нарешті йому запекло під віями. Думки й огризки думок з'єдналися в строкату масу й поволі стали заступати свідомість.
Але раптом йому вчулося, що за стіною в Катерининій кімнаті шепочуться. Тоді йому похололо в грудях:
— Хто там із нею?..
Він швидко схопився з ліжка і рвонув двері в її кімнату.
Різке світло електрики вдарило йому в лице. Він прикрив очі рукою і став на порозі. Катерина сказала:
— Підіть одягніться, ви ж у самій білизні… я не одна.
Правильно — на пожмаканій постелі сидів іще хтось. Хто?..
Коли не зраджували очі, то був смаглявий громадянин, що колись стрівся йому в Катерининій ложі. Він пишався тоді рівним проділом, бездоганно білим коміром сорочки та елегантними манерами, що чарували товариство актрис. Але тепер… що з ним трапилось? І зачоси, і комір ніби вихрилися в сагарському самумі, а він, власник цих, колись вишуканих речей, сидів у страхополошній позі й боязко позирав на несподіваного гостя.
Радивон ворухнувся й повернув до себе в кімнату.
Він таки одягся, але до Катерини вже не пішов. Що йому там?.. І взагалі, що йому робити? Котра година?.. Дві.
Він вийшов на вулицю.
Місто вже спало. Холодні ліхтарі тихо гойдалися на високих стовпах і, здавалося, ритмічно кліпали прозорими віями. Від того брудний закаляний сніг на брукові змінював свій колір… то сірий, то ніби багряний.
Не хотілося ні спати, ні… жити.
Десь заспівав півень. Потім — другий, третій. Скоро відгукнулася вся дальня, східна околиця.
Радивон повернув голову, наслухав, потім підняв ногу, другу, і наче не сам він, а хто інший керував його волею, пішов на спів півнів.
Усю ніч бродив він по засніжених бур'янистих околицях міста. Йому здавалося, що то він устав рано, удосвіта, і йде до своєї кузні. Інколи ж його уява повертала на недавні одвідини села; тоді йому ввижалося, що поруч нього дріботить дядько Трохим, сільський активіст, і з докором хитає головою. Пізніше дядька Трохима змінив п'яний розпорядник із робмисівської вечірки; він показував йому забруднену крейдою спину й сміявся осоловілими очима. До цього товариства приєднався й театральний гардеробник, вусатий Степан. Як і тоді на вечірці, він скаржився на непостійність удачі своєї дружини, а потім розрюмсався і попрохав на «пляшку».