Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Він згадав усі події за вчорашньою вечерею і дійшов висновку, що всі п'яниці брешуть, коли посилаються на відсутність пам'яті, ніби притамованої отруйним алкоголем.
Точно і ясно: він пив горілку, поривався співати, лаявся, хотів когось ударити, потім упав, і його віднесли до ліжка…
Раптом йому виступив піт:
— Невже то був я?..
Він устав із ліжка й пішов до вмивальника, щоб освіжити хвору голову. В роті йому висхло, а язик скандзюбився, задерев'янів.
Холодна вода загострила пам'ять. Окремі моменти його вчорашньої поведінки виступили ще виразніше, і дрібні краплини поту вдруге вкрили його чоло.
— Що подумають про нього актори?.. Чим кращий він був за звичайного п'янюгу, що, безсилий, віддається на ласку міліціонера?
Він одягся й вийшов на вулицю. Свіже повітря на якийсь час підбадьорило його, і він повернув до їдальні.
Але огида до будь-якої страви завадила йому поснідати, їсти хотілося, та гострий дух горілки переслідував його ніздрі й спричиняв нудоту. Він голодний пішов до міськради і цілий день був у пригнобленому настрої.
Йому здавалося, що за вчорашню вечерю вже всі знають, і він ховав очі вниз, коли розмовляв із стрічними, із одвідувачами.
Нарешті його боязкість перейшла в хворобливу дражливість. Йому промайнула думка, що вчорашня вечеря стане відомою редакції газети… Ба, уже відома, уже йому готують гостру критику.
Острах за викриття вкрай напружив йому нерви. Він не міг уже сидіти на місці. Треба було йти, ходити, думати, — взагалі щось робити, аби тільки не пускати в голову згадки про минулий вечір.
Проте коли його і не викриє газета, хіба тим зменшується його провина? Він пив, він хуліганив… І гострий докір колов йому серце.
Падіння!.. Спроба на зміну вже має наслідки…
Те падіння, безперечно, випадкове, лише необережність, — може, то нове оточення пустило в нього першу стрілу, — але ж для математичних фактів, для фотографії не буває виправдувальних причин, що десь тяжать поза полем їх точності. Важко думати, що вчорашній день відібрав у тебе якісь скарби — чесність, сміливий погляд очей.
Він бродив по вулиці й несподівано зупинявся.
— І звідкіля взялись у мене хвастощі? Що я їм учора говорив?!. Адже сьогодні, тепер, як і раніше, в мене не бувало і нема думок хвалитися собою.
Так минув день. Огида до вчорашнього, свідомість своєї провини поволі стали повертати його пам'ять до покинутої сім'ї. Хотілося йому, закаляному, спочити на іншій думці: хотілося йому стати поруч своїх дітей.
Надворі лютила хуга.
Максим і Ларивон уперлися лобами в шибки і стежили, у пітьмі, за рухом сніжинок.
Олена сиділа біля комина, упершись кулаками в підборіддя.
В кімнаті було тихо, так тихо, як і всі дні по тій ночі, коли Радивон не повернувся додому.
Нарешті Максим плигнув із лутки й турнув стільця, що, падаючи, збудив тишу.
Олена здригнула і встала.
— Діти, час спати!
У її голосі, у звичайних словах, бринів одчай, покірність.
Максим запитав:
— А тато і сю ніч не повернеться додому?
— Ні, сину. Він поїхав надовго.
Вона заплакала.
— То він листа пришле нам?
— Не знаю… лягайте спати.
Останній час діти ніби почали підозрювати нелад у їх родині і настирливо розпитували про батька. Вони втратили свою життєрадісність, принишкли й інколи, дивлячись на Оленині сльози, залізали за шафу і там тихо скиглили. Доводилось брехати. Та й що сказати їм правдивого? Олена сама ще нічого не знала. За сльозами, у горі, вона ще не подумала, як надалі упорядкує своє покалічене життя.
— Мамо, а може б, ти пішла в раду… Там мусять знати, коли він повернеться.
Раптом постукало у вхідні двері. Діти насторожились.
Увійшов Радивон.
— Драстуйте!.. Драстуйте, мої любі!
Максим і Ларивон кинулись йому назустріч.
— Приїхав!.. Приїхав!
Він обняв їх за голови й міцно поцілував.
— Ну, як ви?..
Йому пересікло: що говорити далі?
Олена мовчала.
Чого він прийшов?
Він ніби помітив це німе запитання і, розгублений, поспішив сісти на стілець.
Ларивон зразу ж зліз йому на коліна й важно сказав:
— Бач, мамо, я ж говорив, що тато повернеться сьогодні.
Радивон заглянув йому в очі.
— Як це ти знав?
Той подумав і відповів із дитячою впертістю:
— Так… знав.
Олені ледве ворухнула усмішка. Вона й досі не сказала ні слова. Від цього Радивон ніяковів, бо не знав, як самому встряти в розмову.