Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
«Хто тебе так скривдив? — думав я, стоячи над мертвим тілом старого. — Чи то твоїх рук справа?»
Мармурової білизни очі покійника були нездвижними.
Я вимкнув проектор.
Усі ці обличчя досі мелькотіли на моїй сітківці: донька, яка танцює, метелик, китайська спокусниця, кривляка.
— Сердешна згублена душа, — прошепотів я.
— Ти знаєш його? — запитав Фріц.
— Ні.
— У такому разі ніяка він не сердешна душа.
— Фріце! У тебе бодай коли-небудь було серце?
— У мене шунтування. Видалив його з кінцями.
— Як живеш без нього?
— Тому що… — Фріц простягнув мені монокль. Я припасував холодну лінзу до свого ока і почав вдивлятися.
— Тому що, — сказав він удруге, — я…
— Тупий, недобитий сучий син?
— У десятку! — зголосився Фріц. По хвилі додав: — Ходімо. Що за місцина, справжня трупарня.
— Завжди нею була, — доповнив я.
Відтак я зателефонував Генрі й сказав йому, аби брав таксі та мчав до Граумана. Мерщій.
Розділ тридцять восьмий
Незрячий Генрі уже вичікував нас у проході, що вів униз до оркестрової ями, а звідтіля до заниканої у підвалі переодягальні.
— Не розповідай, — вирвалось у нього.
— Про що, Генрі?
— Про фотографії в апаратній рубці. Капут? Так це звучить на жаргоні Фріца Вонга.
— На твоєму те саме, — огризнувся Фріц.
— Генрі, як ти здогадався?
— Я знав, — Генрі перевів незримі очі на яму. — Я тільки-но навідувався до дзеркал. Тростина мені не потрібна, а ліхтарик — поготів. Просто витягнув руки й діткнувся скла. Он як збагнув, що фото нагорі попелом узялося. Промацав футів зі сорок скла. Голо-голісінько. Усе зметено, наче водою забрало. Тож… — він знову потупив погляд на невидимі сидіння, що випиналися вгору. — Нагорі. Усе вичищено. Чи не так?
— Еге ж, — зітхнув я трохи знічено.
— Дайте-но дещо покажу вам. — Генрі повернувся вбік до оркестрової ями.
— Постривай. У мене є ліхтарик.
— Коли ти нарешті зарубаєш на носі?.. — Генрі спахнув і єдиним безшелесним рухом зробив крок униз, у яму. Я пішов назирцем. Фріц поглипував на нашу метушню.
— Що ж, — не витримав я, — чого чекаєш?
Фріц заворушився.
Розділ тридцять дев'ятий
— Так… — Генрі встромив свого носа у довженну шерегу дзеркал. — То про що я белькотів?
Я рушив уздовж скляного проходу, дотикаючись до нього світловим струменем, а лише потім — пальцями.
— І що? — пирхнув Фріц.
— Отут були імена, але зараз і сліду не залишилося, точно так само, як із фотографіями: були та й загули.
— А я казав, — завівся Генрі.
— Як так склалося, що незрячим ніколи рот не стуляється? — видав Фріц.
— Варто чимось заповнити час. Може, я відтворю імена?
Я почав перелічувати імена, що закарбувались у пам’яті.
— Профукав Кармен Карлотту, — зауважив Генрі.
— Ох, аякже. Карлотта.
Фріц підвів погляд.
— І той, до чиїх рук пристали знімки згори…
— Видраяв усі дзеркала тут.
— Що ж, видається, ніби усіх цих леді ніколи й не існувало, — виснував Генрі.
Він нахилився вперед та, наче контрольний раз, незримо провів кінчиками пальців по склу, рухаючись вервечкою дзеркал то тут, то там, і щодалі, тим нижче.
— О, так. Порожньо. Прокляття. Ці імена зашкарубли. Знадобиться багацько часу, аби геть усе відшкребти дочиста. Хто тут у нас?
— Генрієта, Мейбл, Глорія, Лідія, Еліс…
— Невже усі вони спускалися сюди, аби замести сліди?
— Ніби й так, ніби й ні. Ми уже мали про це балачку, Генрі. Мовляв, усі ці жінки приходили та йшли, народжувались і помирали, виводили свої імена, мов на плиті надгробній.
— І?
— Й усі імена аж ніяк не були написані водночас. Одначе, починаючи з двадцятих, оці жінки, леді, називай їх, як хочеш, сходилися сюди на поховальну церемонію — свої похорони. Коли вони дивились у перше дзеркало, то бачили там одне обличчя, коли підходили до іншого — обличчя змінювалося.
— То ти вже додумуєш.
— Що ж, Генрі, ми тут маємо справу із грандіозним парадом, у якому зійшлися похоронні процесії, повторне народження та поховання — зроблено те все однією й тією ж парою рук і однією лопатою.
— Але ж закарлюки, — Генрі заглибився у порожняву, — різняться поміж собою.
— Люди змінюються. Їй не вдавалося гнути одну і ту ж лінію чи жити однаково. Тому-то вона й стояла прямісінько перед свічадною гладінню, щоразу витираючи помаду, щоб намалювати губи по-іншому, змивала брови і проводила на їхньому місці нові лінії (значно кращі), збільшувала очі, підіймала волосяні контури й натягувала капелюх таким чином, що він скидався на абажур, а, бувало, знімала його, жбурляла геть чи взагалі зривала зі себе сукню і стояла нагою, наче скам’янівши.