Амадока

У першому випадку йдеться про Анатолія Кузнєцова з його «Бабиним яром». У другому — про «Київський щоденник» Феттіха Нандора, угорського археолога і мистецтвознавця, який був скерований нацистським відомством Альфреда Розенберґа для опису культурних цінностей, що зберігалися в музеях Києва.

Нервова система риб порівняно з нервовою системою більшости живих істот влаштована таким чином, що риби гостріше й пронизливіше відчувають біль. Це тим страшніше, що вони не здатні видавати звуків, не здатні цей біль жодним чином провістити світові. Їхні страждання залишаються замурованими в холодних лискучих тілах, скліють в очах. Уявіть собі тільки цю клаустрофобію і ядуху, цю безвихідь і приреченість — мовчки, безслідно, ізольовано пройти крізь найгірші тортури.

У «Бабиному яру» несподівано трапляється опис риболовлі. Спухла від голоду дитина вирушає до водойми в надії впіймати собі харч. Цій дитині довелось уже не раз чути над головою свист кулі, випущеної прицільно в неї, вона засинає в мокрій землянці під хрумкотіння підземних комах, весь час хворіє і весь час тяжко працює, постійно чує постріли, крики катованих, бачить, як обм’якають тіла, як розколюються черепи, як женуть на заклання тисячі й тисячі людей повз її будинок, чує, як ці люди, прямуючи до урочища, діляться між собою здогадами, куди ж саме їх вивезуть, — «адже німці поважають євреїв, бо ми споріднені».

Отож хлопчикові вдається впіймати окуня. Але не вдається ні вбити його, ні дочекатися повільної смерти рибини. Опис мук риби настільки нестерпний, настільки нестравний, що відгукується читачеві на фізичному рівні. Таке враження, що цей текст, помережаний смугами різних шрифтів і курсивами — умовними позначеннями коректур і редакцій різних часів, — писала людина, яка колись втратила шкіру і так більше ніколи й не змогла її наростити, навіть бодай трохи загоїти її пекучу поверхню.

Вчений-археолог Феттіх Нандор описує той самий простір і час у спосіб, який навіть навіює відчуття затишку. Так, руїни на Хрещатику димлять, так, якомусь бідоласі розкроїли череп сокирою посеред вулиці, так, тут справді винищили євреїв («євреїв повбивали українські поліцаї, які ходять із пов’язкою на рукаві»), люди мерзнуть у власних помешканнях і не мають що їсти — але існує якась меланхолійна романтика в цій понурій атмосфері, спокій і відстороненість мандрівника, який із зацікавленням і співчуттям занурюється в жах чужих далеких життів, добре знаючи, що це тимчасово для нього, що саме цей жах його не стосується. «Сьогодні я розглядав руїни через свій чудовий французький бінокль».

А хлопчик розповідає: «Жінки побігли уздовж колони, не припиняючи верещати, ридати, кидатися на шиї своїм донькам, поліцаї їх відштовхували, баби падали на землю; позаду йшли німці і підсміювались». А вчений-археолог записує: «Цілком пристойний спектакль ішов у великому оперному театрі, в якому відсутнє будь-яке опалення… Музика і вистава загалом, враховуючи обставини, були дуже гарними». А хлопчик: «Один, наприклад, збожеволівши від запаху смаженого, почав їсти трупне м’ясо, вихоплюючи шматки з вогню. Спочатку німці цього не бачили, а коли застукали його, негайно розстріляли — і кинули у вогнище, вкрай обурені дикістю, до якої той дійшов». А вчений: «Я був вражений, коли вперше проходив залами музею: жодного сліду від недавніх руїн. Наче я перебував в одному з елітних музеїв в якійсь мирній країні. Чудовий паркет блищав, двері та стіни були чисті».