Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Він постійно згадує про свою всеохопну любов, яка є сенсом і опорою, яка допомагає зберегти цілісність. Він докоряє їй за те, що вона рідко пише, що довго не відповідає на листи. Описує, з якою тугою і нетерпінням чекає на відповідь від неї, як виглядає поштаря біля скриньки, як втрачає геть усі бажання, якщо лист не приходить. Петров переповідає сни, пронизані ревнощами: до Софії в тих снах приходять і приходять чоловіки, поки його, Петрова, немає поруч. Він довго і детально, з найменшими подробицями, планує їхні короткі побачення. Потім довго і детально згадує подробиці перебування разом, відчуття, принесені розлукою, посмак — і тоді знову починає мріяти про наступну зустріч. Просить Софію пошити собі пальто, пошити собі сукню, розпитує про пальто і сукню, хоче знати все про фасон і тканину. Описує рутину свого життя: харчування, працю, погоду. Він уважний і терплячий. Він докоряє їй із ніжністю, докладно і спокійно пояснює власні думки та вчинки. Розраджує її з лагідністю, смутком і мудрістю. Жартує і каламбурить.
Його листи спрямовані на Софію навіть тоді, коли Петров розповідає в них про себе. Розповіді про себе — це промінь, який висвітлює її відображення.
«Якщо хочеш: вчинки іншого — це лише дзеркало, в якому відбиваємося ми особисто і наші власні вчинки. Якщо Тобі захотілося про все це поміркувати, то Ти знайшла безпосереднє пояснення всьому, що Ти бажаєш чи бажала мені приписати, або приписати начебто, на перший погляд, моїм вчинкам.
Дорога моя! Ти пишеш: „Мені здається, що з огляду на такий стан справ кожному з нас краще йти своїм шляхом“. На жаль, як часто, скільки разів протягом вже майже чверті століття — бачиш, скільки років! — я намагався, щоб Ти йшла не тільки своїм, а й моїм шляхом! Але хіба для тебе це якась новина чи несподіванка, що Ти завжди йшла тільки своїм шляхом. Хіба Ти можеш не робити цього або що-небудь в цьому змінити?
На жаль, Ти завжди свій шлях і можливість іти своїм шляхом ставила понад усе і готова була ламати все заради утвердження „власношляховости“! Пригадай останні випадки за останні роки, будь-який із цих випадків…
Не зрозумій ці рядки як суперечку або докори. У них немає ні того, ні іншого! У них немає нічого, крім жалю і дещиці гіркоти, яка домішується до жалю».
«Кожна людина має в своєму житті власні вузли, і ці вузли час від часу повторюються. „Власний шлях“ — це один із Твоїх життєвих вузлів, яких неможливо ні позбутися, ні зректися. Пригадай свою розповідь, як у студентські роки Ти, йдучи зі своїм приятелем, йшла з одного боку вулиці, а він з протилежного.
Тож у цьому немає проблеми. Ти завжди робила і говорила, як Ти хотіла. Можна було просити, благати, наполягати, плакати, але якщо Тобі хотілося йти тротуаром з іншого боку вулиці, то Ти йшла, наперекір усьому, з іншого боку. Так було, так є. На це доводиться зважати і просто повністю приймати, що я робив і роблю й, вочевидь, продовжуватиму робити».
Листи Зерова зовсім інакші: Софії там не розгледиш. Хоч як би самому авторові листів не хотілося втримати образ дружини, схопитися за нього, повірити в неї саму і життя, що було колись із нею пов’язане — це вже неможливо.
Він звертається до дружини, просить надіслати харчі, пера чи леза для бритви, просить її розповідати якомога більше про себе саму, про своє життя, про «рідну могилку» — але промінь не досягає жодної поверхні, від якої може відбитися, його поглинає темрява. Голос губиться в глушині, розріджується одноманітним свистом вітру.
Ці листи — надприродне зусилля людини, яка втратила сенси, ґрунт під ногами, реальність, надію. Людини, над якою вчинили насильство, вдерлися в нутро, до її розуму, до спогадів, до знання про себе, про свої наміри, вчинки і роботу, про прив’язаність і вразливість — і зруйнували всі зв’язки, весь усталений порядок, змусили її саму, власними руками зруйнувати ці зв’язки, цей порядок, лад, із якого складається особистість, зізнатись у тому, чого не робив, звести на себе наклеп, втратити себе, опинитися за межею життя і притомности — але ще не там, де пролягає межа божевілля або смерти. Ось точка, з якої Зеров пише свої листи.
Вони — відчайдушне намагання понівеченої людини утримати біль, повернути лад. Він продовжує працювати, він думає про переклади, про рукописи, про граматичні конструкції. Описує в листах уже перекладені ним уже пісні «Енеїди», плани подальших перекладів — і всі з різних мов, з’ясовує долю своїх рукописів, кожен із яких пам’ятає достеменно. Він надмірно акуратний, нав’язливо точний, невротично обов’язковий у тому, що стосується праці. Там, на Соловках, геніяльність перекладача загострилася до краю. Мова, поезія, переклад — єдине, останнє наповнення ґвалтом випатраної людської оболонки. Поки система, що чавить людей мільйонами, зводячи реальність до підсумку, ніби людська істота — нікчемність, і її життя, саме її існування, її особисті якості не мають жодного значення і ваги, праця над перекладами Верґілія з мертвої латини на українську мову, відточування гекзаметра, підбір епітетів із якнайточнішими відтінками, дбання про милозвучність стають засобом виживання й самозбереження. Засобом, за який він тримався, бо лише з його допомогою міг повертати і відновлювати смисли, логіку, історію власного життя. Лише так міг досягнути того краю, за яким вчинене над ним насильство переставало бути визначальним. Звідти можна було вийти у простір за межами власної особи з усім, що її творить і стосується, включно з відібраними правотою, притомністю й гідністю, включно з наругою, вчиненою над її єством.