Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Я можу вас, Марто, познайомити... з одним своїм знайомим...
— Навіщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась.. Що ж то за знайомий?—сиигала вона, вмостившись на ліжкові.
— Це... один лікар.
— Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне?
І потім він почне мене лікувати.
— Це такий лікар, що... нікого не лікує.
— Який же він лікар?
— Учений, тобто професор,— пояснював Льова.—Ні, ні, він дуже молодий... Такий, як... я,—додав він, червоніючи.— Я забув, яка в нього спеціальність... але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
— Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії,— провадив Льова.— Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати... а я був у нього за фельдшера...
— У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер... Добре, хоч не ветеринарний!
— Не можна судити людину по спеціальності!—болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав:—Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить... Це варварський погляд,— сказав він і знову злякався. — Пробачте, я хотів... сказати... що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
— Ні, ні,— мляво відповіла дівчина,— кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
— Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого... навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук... Але я іноді думаю, що не в науці справа... Це зухвала думка, але я іноді думаю так... Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може, — це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш... Кожен живе так, як може—як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть.,. Інакше вони жити не можуть...
— Що ж робити?—спитала дівчина.— Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
— І хай!—палко підхопив Льова.—А все-таки всі жила й житимуть так, як можуть... І нічого, Марто, в цьому нема сумного... Можливості кожного величезні... Великі люди,— це ті, що використали свої можливості...
— Отже, кожен може бути великим!—засміялась Марта.
— Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме...
Ноя річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе... Л ви, Марто,— це цілий світ, великий світлий світ... І так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людині,— це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині... Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить... Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка — хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ...
— Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом — від цього ніхто не відмовиться...— сказала дівчина. — Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками... невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!
— Але тепло вашої душі зігріє їх,— запевнив Льова.— Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь... ідеаліст, як кажуть... але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють... Пе страшна брехня... вибачте, я хотів сказати, що це неправда,— додав він, збентежившись.
А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:
— Над людиною, Марто, багато що тяжить... В кожній людині багато минулого... забобонів.., Вона вся в рам-цях... іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина— це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас... І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста... вона з намальованої картини робиться людиною...
Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі,
і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:
— Ви не знаєте своєї сили, Марто!.. А я її почуваю... Від вас пашить теплом, ви — огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки.,. Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас.,. Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її.