Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Ну, що ви говорите! Це... життєва річ, та й годі. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виїжджають, а нам лишають помешкання. Він служить, я служу, якось можна жити...
По дорозі до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвої події товаришчиної вона була абсолютно не причетна, а проте мусила відіграти в ній — як-не-як — почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшої дружки, освячені колись пишними традиціями та обрядами. І, щоб схитнути відчуженість, Марта промовила:
— Знаєте, чому в нас крик був? Цей Ворожій чіпляється до мене, як застане на самоті. Він, зрештою, непоганий хлопець, але в’їдливий безмежно.
— Невже? А, та ви цікава! У вас, мабуть, багато цього... романів?
Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоїть уже над цим.
— Ні... тобто я нікого не люблю, — суворо відповіла Марта.
— Це звичайно приємно для дівчини, — вела Ліна свою думку, — але без цього можна жити... Головне життя, оті Треба якось жити.
В кімнаті загсу їх уже чекали двоє молодиків, з них один наречений — ув оленячій куртці, досить елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись із Мартою, він увічливо посміхнувся, назвав своє прізвище, але не звернув на дівчину жодної уваги.
їм довелося трохи почекати, поки оформить свою розлуку попередня пара — очевидно, дрібні міщани, що півго-лосом, але завзято сперечалися за розподіл спільного майна. Все цінніше вони встигли вже поділити, поки прийшли дівчата, і зараз змагалися за дві пари курей та три слоїки варення. Чоловік доводив своє право на обидва об’єкти.
— Ти подушки забрала? — казав він. — Харашо, хай я на камені спатиму, а куриці й варення — це мені, так і по закону виходить...
— А грамафон? Ти грамафона й забув, де твоя совість!
— Та ви поділіться, — байдуже обізвався урядовець.— Кури одній стороні, а варення другій.
— Согласна, — заявила жінка. — Хай мені кури, щ йому варення.
І тут чоловік раптом виявив безодню великодушності:
— Та я ще тобі й банку варення дам, коли миром!.. Малинового хочеш?
Потім до перетинки підійшла Ліна з своїм претендентом, дали всі потрібні лаконічні відповіді, всі розписалися, і дві людські істоти були отак санкціоновані від держави виконувати старий біблійний заповіт.
На вулиці свідок нареченого зразу попрощався, і вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молоді оформляти свій шлюб і релігійно, але вона соромилась. Надто вже була їй ця пара чужа! І саме те, що Ліна вдалася до неї, особи цілком сторонньої, під-і і іуіи ю їй, що вони мають загс за порожню фор" мл./млість.
«Будуть, будуть, — думала вона.— Потім улаштують вечірку, гостей покличуть... Ах, як це, зрештою, гидко!»
- Зараз у мене загальні збори місцевкому, — сказав молодий.
— А я піду до бібліотеки, — відповіла Ліна.
Кілька вулиць їм випадало йти разом.
— Ви страшенно поволі йдете, — зауважила Марта.
— Перед нами ще далека путь, — усміхнувся молодий,
— Хіба?.. Ах, я думала... Ви про життєву путь.
Більше говорити не було про що. Наприкінці Марті по-
дикувано за «ласкаву послугу», як висловилась Ліна, і дівчина пішла обідати в брудненьку домашню їдальню, де годували дешево й несмачно. Потім мала ще одвіда-ти державні курси стенографії та машинопису, бо за кваліфікацію свою ретельно дбала.
Але настрій Мартин укінець зіпсувався. Цей шлюб був їй рішуче неприємний! Чохму? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю — раптом і безапеляційно. «Вони будуть щасливі, безперечно будуть», — думала дівчина. І хоч не мала жодного наміру чи навіть схованого бажання розбити оте їхнє щастя, а от на тлі його почувала себе скривдженою!
КВІТИ НЕВІДОМОГО ЛИЦАРЯ
Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов ніхто!» — думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.
В кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду— була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипо-рівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла: