Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Подібним же чином Державна податкова адміністрація України в листі «Про податок на додану вартість» від 23.06.99 № 9075/7/16-120-15 спочатку суворо відповідно до закону роз’яснила зміст поняття збитків, потім зробила посилання на ч. 4.1 ст. 4 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість», яка базою оподаткування цим податком визнає договірну вартість товару, яка не включає до себе податок на додану вартість, а потім зробила висновок: «Враховуючи викладене, сума збитків, яку отримує платник податків за рішенням суду, включається до бази оподаткування податком на додану вартість». Цей висновок логічно ніяк не випливає ні із попереднього тексту, ні із визначення збитків у Цивільному кодексі, ні із визначення бази оподаткування у ч. 4.1 ст. 4 Закону «Про податок на додану вартість». Але висновок Державної податкової адміністрації випливає із сутності речей, бо з точки зору сутності речей немає ніякої різниці між отриманням грошових коштів від реалізації товарів і отриманням коштів у порядку відшкодування збитків, завданих знищенням, пошкодженням, зіпсуванням чи втратою товарів, які придбавались платником податку на додану вартість для використання у власній господарській діяльності та в зв’язку з оплатою яких платник податку скористався правом на податковий кредит.

8. Середня заробітна плата для визначення розміру оплати періоду щорічних та інших відпусток, що надаються працівникам відповідно до законодавства про працю, обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати[413]. Цей Порядок не встановлює будь-яких виключень із встановленого ним загального правила, відповідно до якого при обчисленні середньої заробітної плати враховуються виплати, які були здійснені на користь працівника на даному підприємстві (в даній установі, організації, у даного роботодавця), і не можуть враховуватись виплати, здійснені за попередніми місцями роботи. У випадках, коли працівник за попереднім місцем роботи не використав право на відпустку і був звільнений у порядку переведення на інше підприємство, компенсація за невикористані ним дні щорічних відпусток за бажанням працівника може не виплачуватись, а перераховується на рахунок підприємства, на яке перейшов працівник (частина третя ст. 9; частина четверта ст. 24 Закону «Про відпустки»). У таких випадках до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується період роботи на попередньому місці роботи, за який працівник не використав відпустку. Оскільки будь-які винятки із загальних правил обчислення середньої заробітної плати для визначення розміру оплати періоду відпустки стосовно таких випадків не встановлено, середня заробітна плата і в цьому випадку має розраховуватись тільки виходячи із виплат, здійснених на користь працівника за новим місцем роботи (на яке його було прийнято в порядку переведення). Так слід діяти відповідно до вимог законодавства. Усупереч цьому загальнопоширеною є практика, при якій частина відпустки, що надається за період роботи на попередньому місці, оплачується відповідно до суми, яка перерахована попереднім роботодавцем новому роботодавцеві, а частина відпустки, що надається за період роботи на новому місці, оплачується виходячи із середньої заробітної за новим місцем роботи. Це — найбільш яскравий приклад економізму в юриспруденції. Він був відображений на сторінках журналу «Все о бухгалтерском учете» [2002, № 47, с. 24-25]. Як вирішувати такі питання — це визначає п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, який не передбачає можливості врахування заробітної плати за попереднім місцем роботи при обчисленні середньої заробітної плати цілей визначення розміру оплати часу відпусток. Але логіка людей, які застосовують цей Порядок, ґрунтована на пізнанні економічної сутності речей, виявляється сильнішою акту законодавства, прийнятого відповідно до закону.