Філософія: Навчальний посібник.

8.3.4. Концепції розвитку науки

Традиційно розвиток науки уявлявся поступовим нарощуванням нових знань, послідовним зростанням масиву пізнаного. Такий підхід визнавав тільки кількісне збагачення науки істинними знаннями, він відкидав або не враховував її розвиток у якісному відношенні, вважалось, що з плином часу наукова картина світу суттєво не змінюється, а тільки розширюється. Подібне трактування ходу розвитку науки отримало назву кумулятивістського (від лат. cumulo - накопичувати, помножувати). Панівною тут є ідея про абсолютні і незмінні засади наукового знання. Основні риси кумулятивістської моделі можна звести до таких: існують незмінні, остаточні істини, накопичення яких складає суть розвитку науки; помилки не входять до складу наукового знання і не мають відношення до історії науки (ідеалом тут може слугувати підручник як зібрання дистильованого через фільтр істинності знання); у особливий спосіб розуміється проблема демаркації науки і ненауки (з науки вилучаються «ненаукові» форми); образ науки виглядає статичним, оскільки вважається, що накопичення знань ніяк не може підірвати її основ.

Альтернативою такому розумінню розвитку науки є, на сьогодні найбільш поширений і приинятнии, некумулятивістський, або по-справжньому історичний підхід, згідно з яким істина є процес, а не готовий результат; в ньому проводиться ідея про відносність поділу знань на абсолютно істинні й абсолютно помилкові, що змінює підхід до проблеми демаркації наукового і ненаукового знання; існує спадкоємність у наукових знаннях; має місце соціально-культурна залежність науки від розвитку суспільства. Цей підхід започатковується у 20-х роках минулого століття. У 1927 р. французький філософ Гастон Башляр (1884-1962) висловив ідею розглядати науку як історичне явище, що на кожному етапі розвитку є якісно своєрідним і не зводиться до своїх витоків. О. Койре виходив з ідеї єдності людської думки, що має прояв у єдності науки з іншими компонентами культури, перш за все з філософією і релігією. Так, історія фізики показує низку стрибкоподібних змін метафізичних (філософських) типів мислення. Їх виникнення він називав «мутаціями» інтелекту (злам категорійних структур). Британський філософ і історик науки Імре Лакатос (1922-1974) висунув ідею зміни наукових дослідницьких програм, кожна з яких визначається рядом теорій, зв’язаних послідовністю. У кожній з програм є «тверде ядро», тобто деякі непорушні фундаментальні припущення. Кількісне зростання знань постійно супроводжується переглядом «захисного поясу» при збереженні «твердого ядра» програми. Науковці (у наслідку конвенції) зобов’язані зберігати ядро за рахунок модифікації захисного поясу.