Білий попіл

Трохи постоявши, вирішив обійти довкола дому. Неподалік бічної стіни помітив садівника. Він стриг кущі великими садовими ножицями і щось наспівував крізь зуби, в яких була затиснута кукурудзяна люлька. Попри молодечі рухи, це був літній чоловік. Ножиці ходили ритмічно, може, навіть у такт мелодії, що він вуркотів.

— Боже помагай, — привітався я.

— Дякую, і вам доброго здоров’я! — відповів він.

— Моє прізвище — Білий, і я приїхав сюди, щоб з’ясувати всі обставини смерті Соломії Засухи.

— Так-так… — закивав він і якось зіщулився, сховавши обличчя.

Я давно намірився побалакати з усією прислугою про це діло, тому вирішив скористатися з нагоди.

— А скажи-но мені, ти пам’ятаєш ту ніч, коли вона загинула?

— Ні, пане, — відповів садівник, навіть не обернувшись. — Не пам’ятаю.

— Ну, може, пригадаєш, що було напередодні. Ти ж був тут?

— Ні, не пригадаю, пане Білий. Я взагалі нічого не пам’ятаю.

Він старанно уникав мого погляду й діловито клацав ножицями над кущем.

— Як так — взагалі не пам’ятаєш? У тебе запій був?

— Чого це запій… — садівник нарешті облишив кущ й ображено кліпнув.

— Тоді не мели казна-чого! Був ти тут чи ні?

— Пане Білий, я садівник… — проскиглив він. — Кущі ось рівняю… Що я можу пам’ятати? Не знаю я нічого.

Розговорити його ніяк не вдавалося, але й відступати так просто я не звик. Я стояв мовчки й обмірковував наступне запитання. Садівник нерішуче тупцяв переді мною — він не міг насмілитися полізти назад до своїх кущів, поки я його не відпущу.

— Я ось чого не розумію, — сказав з розпукою в голосі. — Що вони за батьки, коли так от запросто відпускали дочку до цього Хоми!

— Та яке там відпускали! — враз пожвавився садівник. — Двері на ключ замикали! То вона взяла — й у вікно вилізла! Мене потім заставили весь цей…

Він раптом схаменувся і прикусив язика.

— Заставили що? Ти сказав: «Весь цей…».

Садівник украй знітився й, вочевидь, картав себе, що мимоволі бовкнув зайвого.

— Та то таке, — сказав тихо. — Мені, пане, тут ще роботи і роботи…

І він подався зі своїми ножицями до чергового куща.

— Ти, мабуть, щось наплутав, — сказав я. — Як вона могла з другого поверху через вікно втекти?

— По плющу спустилася, — буркнув він і поліз у кущі, ніби хотів там заховатися від мене.

— Отже, я вгадав щодо другого поверху!

Ножиці вмить перестали клацати. Садівник не рухався, — він намагався зметикувати, як далеко завів його власний язик. Я всміхнувся.

— Тому плющем заплетене тільки праве крило будинку, так? — я кивнув на фасад. — А кімната Соломії — в лівому, й саме тому на ній немає ані галузочки, бо тобі наказали весь цей плющ зрізати. Я не помилився?

Він заходився клацати ножицями з подвоєною енергією й удавав, що не чує.

Та мені й цього вистачило. Я рішуче повернувся й пішов у дім.

Анну застав у їдальні.

Вона сиділа на дивані й вишивала.