Білий попіл

— Де ви служили? — поцікавився сотник.

— Волинський полк. Чули про такий?

Сотник поважно кивнув.

— Улани його імператорської величності.

— То ви знаєтеся на армійських підрозділах?! — здивувався я.

— Тільки на кавалерійських. Свого часу я міг би постачати бойових коней добрій половині наших полків.

— Ого! Маєте свій конезавод?

— На жаль, я збанкрутів. Моє поголів’я зараз зовсім невеличке. Одне лишається незмінне: ви ніде не знайдете кращих жеребців за моїх! Принаймні в наших краях.

Сотника тішила ця розмова — від колишньої суворості на його лиці не лишилося й сліду. Потім він трохи знітився, ніби дозволив собі зайвого, знову насупився й закліпав, зосередившись на апетитній качці.

— Не бажаєте трохи поговорити про наше діло? — запитав він за хвилину.

— Я й сам хотів запропонувати, та за обідом якось недоречно…

Сотник узяв зі столу дзвоник і, теленькнувши, пересів на великий диван, почав набивати люльку.

Зайшла Настя.

— Подай-но нам яблучної наливки, — наказав він і, повернувшись до мене, додав. — Поєднаємо приємне з корисним.

Я вмостився у кріслі навпроти й добув з кишені сюртука невеличкий блокнот та олівець.

— Курите? — поцікавився сотник.

— Ні, дякую. Навіть на війні не призвичаївся.

— Де були?

— Польська кампанія.

Він кивнув і видихнув хмару диму з неабияким задоволенням. Настя принесла тацю з наливкою — міцною, але приємною на смак.

— Отже… З чого б розпочати? — запитав сотник.

— З того вечора, коли сталося вбивство. Скільки, до речі, минуло часу відтоді?

— Сорок днів. І сороковий — саме сьогодні, тому багатьох, про кого йтиметься далі, ви зможете побачити вже ввечері, на поминках…

— Ви знали, з ким вона мала намір зустрітися?

— Соля? — сотник замислився. — Так ми її звали… Соля. Соломія…

— Незвично для наших країв, — зауважив я.

Сотник кивнув.

— Моя Анна — нетутешня. І їй так було зручніше, і звучить, як на мене, трохи краще, ніж Солоха.

Він замовкнув на декілька секунд, погляд застиг у задимленому просторі. Потім зітхнув і провадив далі:

— Чи знали ми? І так, і ні. Ми ніколи не забороняли їй спілкуватися з хлопцями на хуторі. І так живемо, правду кажучи, в чорта на рогах. Але з ким саме вона тоді збиралася побачитися — не питали… Цей хлопець… Хома… Мав до неї симпатію. Про це всі знали, ми теж, звісно. Але не мали жодних причин хвилюватися — він їй був не рівня. Навчався в семінарії, став би, у кращому разі, попом… А в Соломії був наречений. Хороший хлопець, родовитий… У серпні збиралися гуляти весілля… Тобто Хомі взагалі не випадало на щось надіятися… Відтак він нас мало цікавив. Просто була в них своя компанія — от і все.

— Але того вечора вона пішла на зустріч з ним?

— Та з якого б це дива! Вона до друзів пішла! Я навіть не знаю, був там Хома чи ні.

— А потім?

— А потім… Потім наша Марфа… Це хутірська повитуха… Вона йшла додому. Давно споночіло. Й побачила біля старої верби… Побачила, як Хома бив її… Нашу дівчинку… Жорстоко бив… А коли він узяв камінь і…