Легенда про Сонну Балку та інші історії
- Автор: Ирвинг Вашингтон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Знання
- ISBN: 978-617-07-0558-7
- Переводчик: Євген Тарнавський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про Сонну Балку та інші історії». Краткое содержание книги:
Кавалер, проте, мало уваги звертав на компанію та розваги. Він заледве скуштував страви і, здавалося, цілковито захопився своєю нареченою. Юнак розмовляв зовсім тихо, ледве можна було почути, бо мова кохання ніколи не буває гучною. Та чи існує десь таке нечутке жіноче вухо, яке не може вловити м'якого шепоту коханого? Те, з якою ніжністю і стриманістю водночас він говорив, здавалося, дуже вплинуло на молоду леді. Вона уважно слухала, а на її щоках то спалахував, то згасав рум'янець. Зараз вона червоніла відповідаючи, і, коли молодик відвів очі, панночка промацувала поглядом його романтичне обличчя і непомітно зітхала від щастя, що нахлинуло на неї. Було помітно, що молодята закохалися. Тітка, котра добре тямила в таємницях серця, виснувала, що це кохання з першого погляду.
Свято минуло весело, хоча й надто гамірно, адже всі гості мали гострий апетит, спонукуваний порожнім гаманцем і гірським повітрям. Барон сипав своїми найкращими та найдовшими побрехеньками, і ніколи раніше він не базікав так натхненно і не мав такого успіху. Коли він розповідав щось неймовірне, то аудиторія дивувалася. А коли щось кумедне, то гості обов'язково реготали точно в потрібному місці. Барон, щоправда, як і більшість видатних людей, був настільки певний власних чеснот, що розповідав зовсім несмішні жарти. Сміх був завжди вимушений, однак підкріплювався келихом чудового хоккеймеру, і навіть нудний дотеп за столом, на якому не бракувало звеселяючого старого вина, здавався милим. Багато хороших речей було сказано й біднішими, однак гострішими на розум гостями. Повторити це немає змоги, хіба що трапиться для цього схожа нагода. Багато нахабних слів потрапили у жіночі вушка і змушували їх душитися від сміху. Веселий і широколиций двоюрідний брат барона проспівав пісню чи дві, і старі панни змушені були затулитися своїми віялами.
Серед усіх цих чудасій прибулець зберігав якусь особливу та незграбну важкість. Його обличчя неабияк спохмурніло, коли вечеря скінчилася. І, як не дивно, навіть жарти барона спричинялися до того, щоб зробити його ще сумнішим. Часом молодик задумувався, а часом здіймав обурений і неспокійний блукаючий погляд, який видавав його думки і стурбованість. З нареченою він бесідував дедалі серйозніше та загадковіше. Похмурі хмари стали закрадатися на безтурботно-спокійне чоло дівчини і тремтіння пробігало її ніжним тілом.
Усе це не могло залишитися без уваги. Запал присутніх охолоджувала незбагненна похнюпленість нареченого, проникаючи в душу. Вони шепотіли та переглядалися, стенали плечима і сумно хитали головами. Пісні та сміх звучали все рідше і рідше. У розмовах виникали затяжні паузи, гості перейшли до незвичайних казок і легенд про надприродне. Одна страшна оповідка змінювалася іншою, ще невтішнішою, а барон добряче перелякав декотрих жінок, майже до нестями, історією про примару-вершника, котрий схопив прекрасну Леонору. Цю страшну історію потім переповіли чудовими віршами, і вона досі блукає світом.
Наречений слухав цю оповідку дуже уважно. Він кинув погляд на барона, і, коли той дійшов до розв’язки, став повільно підніматися зі свого місця, ставав усе вищим і вищим, поки зачарованому барону здався мало не велетнем. Після того, як розповідь урвалася, молодик глибоко зітхнув і став урочисто прощатися з компанією. Усі були дуже здивовані. Барона, здавалося, вразив грім.
— Що? Ви маєте намір покинути замок опівночі? Але вже все приготували для вашого прийому. Готовий палац, якщо захочете спочити.
Незнайомець сумно та таємничо похитав головою:
— Я маю прихилити голову деінде цієї ночі.
У цій відповіді було щось тривожне, щось таке, що змусило серце барона стиснутись. Але, незважаючи на це, він зібрав усі свої сили і повторив гостинне запрошення.
Прибулець мовчки похитав головою, хоча й прихильно поставився до цієї пропозиції, махнув на прощання іншим гостям і повільно вийшов із зали. Тітоньки просто скам’яніли. Наречена похнюпилася, і їй на очі накотилися сльози.
Барон пішов за своїм гостем аж у двір, де стояв вороний скакун, риючи землю та фиркаючи від нетерплячки. Коли вони підійшли до воріт, глибоку арку яких мерехтливо освітлював смолоскип, незнайомець зупинився і звернувся до барона глухим голосом, який під склепінням даху звучав просто заворожуюче.
— Тепер, коли ми самі, — зронив він, — я поясню причину свого відбуття. Я маю священний, непорушний обов'язок…
— Чому, — поцікавився барон, — ви не можете відправити когось замість себе?
— Це не може зробити ніхто, крім мене… Я маю прибути особисто. Мені потрібно навідати Вюрцбурзький собор.