Зелена миля
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Зелена миля». Краткое содержание книги:
— Я попросив у мами один з її носовичків, — сказав Брутал. — І коли відчував, що підступають сльози, коли почувався маленьким, я тайкома витягав його, вдихав її парфуми, і мені трохи легшало.
— Ти що, думаєш… миша відгризла кілька шматків од тієї розмальованої котушки на згадку про Делакруа? Що миша…
Він підвів погляд. Мені здалося, що в його очах на мить зблиснули сльози, але, мабуть, я помилився.
— Поле, я нічого не кажу. Але я найшов їх там угорі, запахло перцевою м’ятою, так, як і тобі. Не заперечуй. І я більше так не можу. Я більше не можу це робити. Якщо побачу ще одного в тому кріслі, мене це розчавить. У понеділок подаю заяву на переведення до хлоп’ячої колонії. Як встигну перевестися до наступного, добре буде. А як ні, то звільнюся й піду у фермери.
— А що ти вирощував у житті, крім каміння?
— Це не важливо.
— Я знаю, — сказав я. — Мабуть, подам заяву разом із тобою.
Брутал уважно подивився на мене, переконався, що я не беру його на кпини, і кивнув, наче справу було залагоджено. Новий порив вітру струсонув дах так, що крокви піддалися й зарипіли. Ми обидва занепокоєно озирнулися на повстяні стіни. На мить нам причувся Вільям Вортон (не Малюк Біллі, ні, не він, а той Дикий Білл, яким він став для нас із першого ж дня в блоці). Він верещав, і сміявся, і казав нам, що ми ох які раді будемо його здихатися, казав, що ми його ніколи не забудемо. Щодо цього всього він не помилявся.
Що ж до того, про що ми з Бруталом домовилися тієї ночі в гамівній кімнаті, то все саме так і вийшло. Наче ми урочисто заприсяглися на тих крихітних скалочках розмальованого дерева. Жоден із нас більше не взяв участі в страті. Джон Коффі був останнім.
Частина друга
Миша на Милі
1
Будинок для літніх людей, де я креслю риски над своїми останніми жмутами літер «т» і розставляю крапки над останніми купками «і», зветься «Сосни Джорджії». Від нього приблизно шістдесят миль до Атланти і двісті світлових років до життя, яким його знає більшість людей… скажімо так, людей віком до вісімдесяти. Ви, той, хто це читає, будьте обережні, щоб і вас таке місце не спіткало в майбутньому. Життя тут не жорстоке здебільшого: є кабельне ТБ, годують добре (хоча пожувати ти годен збіса мало), — але по-своєму це така сама вбивча пляшка для комах, якою був блок Е в «Холодній горі».
Тут навіть є один тип, який трохи нагадує мені Персі Ветмора, котрого взяли працювати на Зелену милю, бо він був родичем губернатора штату. Я сумніваюся, що цей, тутешній, з якимсь великим цабе породичався, хоч вигляд він робить саме такий. Бред Долан, так його звуть. Він завжди зачісує своє волосся, як Персі колись, і в задніх кишенях у нього завжди стирчить щось почитати. У Персі то були журнали на зразок «Арґосі» та «Чоловічих пригод»; у Бреда — книжечки в паперових обкладинках, «Чорнушні анекдоти» й «Гидкі анекдоти». Він вічно чіпляється до людей із питаннями, чому француз перейшов дорогу, скільки поляків треба, щоб вкрутити лампочку, чи скільки людей нестиме домовину на похороні в Гарлемі. Як і Персі, Бред — недоумок, який смішними вважає тільки лихі жарти.
Нещодавно мені навіть здалося розумним те, що сказав Бред, хоч я не схильний приписувати це йому; як у прислів’ї мовиться, навіть зупинений годинник двічі на день показує правильний час. «Ти, Полику, щасливчик, що в тебе Альцгеймера нема», — ось що він сказав. Терпіти не можу, коли він зве мене «Поликом». Але він не вгамовується; я вже втомився просити його, щоб перестав. Є також інші вислови (не зовсім прислів’я), які можна застосувати до Бреда Долана. Один із них — «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його напитися». А інший — «Як свиню не вбирай, а в ресторан не поведеш». Тупоголовістю він теж схожий на Персі.
Свою ремарку про Альцгеймера він видав, коли мив підлогу на сонячній терасі, де я саме переглядав уже написані сторінки. Їх багацько, а коли я закінчу, то буде набагато більше.
— Той Альцгеймер, знаєш, що воно таке?
— Ні, — відповів я, — але не сумніваюся, що ви мені розкажете, Бреде.
— То СНІД, тільки для старих, — сказав він і розреготався, «хака-хака-хака-хак!», як після тих своїх ідіотських анекдотів.