Смертниці

Я не хочу вдягати цю сукню, але і не вдягати боюся. Коли чую кроки, що наближаються до кімнати, сукня вже на мені, і я готуюся до того, що буде далі. Двері відчиняються, заходять двоє чоловіків. Вони дивляться на мене, і я сподіваюся, що розчарувала їх, — може, подумають, що я надто худа чи негарна, розвернуться й підуть геть. Але вони зачиняють двері й простують до мене, мов вовки на полюванні.

«Мусиш навчитися відпливати». Це те, чого мене вчила Олена, — відпливати геть від болю. Саме це я намагаюся зробити, коли чоловіки зривають з мене лялькову сукенку, коли їхні грубі долоні стискаються на моїх зап’ястках, коли вони змушують мене піддатись їм. Вони заплатили за мій біль і задоволені лише тоді, коли я починаю кричати, коли по моєму обличчю течуть піт і сльози. «О, Аню, як тобі пощастило, що ти мертва!»

Коли все закінчено і я шкутильгаю назад до кімнати з замком, Олена сідає до мене на розкладачку, гладить по голові.

— Тепер маєш поїсти, — каже вона.

Я хитаю головою.

— Мені хочеться тільки померти.

— Якщо помреш, тоді вони переможуть. Не можна дозволити їм перемогти.

— Вони вже перемогли. — Я розвертаюся на бік, підтягую коліна до грудей, згортаюся кулькою, яку ніщо не проб’є. — Перемога вже за ними.

— Міло, глянь на мене. Думаєш, я здалася? Думаєш, я вже померла?

Я витираю сльози.

— Я не така сильна, як ти.

— Це не сила, Міло. Це ненависть. Саме вона зберігає тобі життя.

Вона нахиляється до мене, довге волосся — водоспад чорного шовку. Те, що я бачу в її очах, мене лякає. Там палає вогонь; вона не зовсім при собі. Саме так Олена й виживає — на наркотиках і безумстві.

Двері знову відчиняються, ми щулимося, Мама роззирається. Вона показує на одну з дівчат.

— Ти, Катю. Це до тебе.

Катя дивиться на неї, не ворушачись.

Двома кроками Мама підходить до неї й дає їй сильного ляпаса.

— Йди, — наказує вона, і Катя викочується з кімнати.

Мама замикає двері.

— Міло, пам’ятай, — шепоче Олена. — Пам’ятай, що береже тобі життя.

Я дивлюсь їй в очі — і бачу. Ненависть.