Люди в гніздах

Потяг м’яко зупинився на станції.

— Ворожба!

Географічний каламбур полягав у тому, що неподалік селища Ворожба на Сумщині розташувалося селище Волфине. Чи то волхви ходили поворожити трохи подалі від своїх домів, чи, навпаки, звичайній людині ворожіння у спеціальному місці треба було закріпити походом до сусідніх волхвів. Як це буває, коли візит до невропатолога неодмінно треба супроводити походом до хірурга, терапевта, у кабінет флюорографії та ще здати на аналіз сечу — вона, на щастя, в сусідньому приміщенні, вишикувалася в шафі у коридорі баночками, схожими на вуличні ліхтарі, що їх забули вимкнути вранці, й вони далі собі сумлінно світять.

— Поїзд буде тільки завтра, а поки що тут будемо кружляти на вокзалі, — повідомив один із солдатів, заїдаючи свою новину смаженим пиріжком із вишнями.

Бійці, нудьгуючи, розташувалися на перонах і в залах очікування вузлової станції. В’язалися розмови з місцевими, торгівля, натуральний обмін і короткотривалі шлюбні союзи. Нудьга останніх днів умовно мирного життя поїдалась методично, охайно і з неприхованим задоволенням.

Віктор чистив своє взуття біля статуї гусака в глибині перону, а потім задумано сказав колезі Шпаку:

— А що, якби мені сходити додому?

— До якого дому? — Шпак вирішив, що його товариш здурів від страху передчуття боїв, і дивився на нього з інтересом, але без глибокого співчуття.

— Дванадцять кеме о-о-отуди, — махнув той ганчіркою собі через голову (немов перекидав через себе землю заради закляття), — там і дім. Своїх побачу. Повечеряю. Та що. Все одно чекати до завтра, що йому станеться.

— Гляди. Як би під трибунал не піти, хоч би й ситим.

— За що? Пішли зі мною? І тебе нагодують.

— От спасибі. Ні, я тут уже, в тіні гусака і під його захистом побуду, — і він погладив тверде пташине крило.

М’яко пішов геть вокзал, судинний вузол колій, пошта, базар, кілька кращих будинків залізничників, одна вулиця, друга, схожа на біло-синього метелика церква, схожа на білу жабу хата, поле. Рядовий Коцарев тихо минув поле та вийшов до ще однієї колії, подальший шлях був чітко до неї прив’язаний. Пухкими хмарами в небі билися ще пухкіші малюки, як на бачених в альбомах у книгарнях і бібліотеках старих репродукціях. Стежка злилася з колією та перемахнула пофарбовану ряскою знущально спокійну річку Вир. Діагонально і невидимо шпали різав уже тепер прозорий і недержавний кордон. Пронісся літак, і рядовий про всяк випадок упав у медоноси. Потім десь легенько гуділа земля, ніби заснула посеред літнього дня і хропла, часом відганяючи лоскотних мурах.

Коли він з’явився вдома, у матері в голові від радості забігала ртуть. Батько прийшов з роботи, всміхався і був схожим на портрет Івана Франка, що висів у бібліотеці на дніпропетровському заводі. Сестри метушилися. Піти побачити свого рудого кота він не наважився. Він і сам тепер, хоч і не знає про те, нагадує кота, іншого, нещодавно посадженого в коробку й невідомо, чи живого там…