Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

Тепер не чути було жодного вигуку на зіркоподібній площі, наповненій військами. Марсіани мовчки дивилися на заграву. Розсипалися на порох їхні житла, їхні родини. Клубами чорного диму відлітали надії.

Гусєв, після короткої поради з Лосем і Гором, наказав приготувати повітряний флот до бою. Всі кораблі були в арсеналі. Тільки п’ять цих величезних бабок лежали на площі. Гусєв послав їх у розвідку. Кораблі злетіли — блиснули вогнем їхні крила.

З арсеналу відповіли, що наказ одержали і посадка військ на кораблі почалася. Минуло чимало часу. Димова заграва розгорялася. В місті панувала лиховісна тиша. Гусєв щохвилини посилав марсіан до дзеркального телефону прискорювати посадку. Сам він величезною тінню метався по площі, хрипко кричав, шикуючи з безладного скупчення військ колони. Коли підходив до сходів, ощирявся, — вуса піднімалися вгору.

— Та скажіть ви їм в арсеналі (далі був незрозумілий Гору вислів), — жвавіше, жвавіше…

Гор пішов до телефону. Нарешті було прийнято телефонограму, що посадку закінчено, кораблі злітають. Справді, невисоко над містом у густій заграві з’явилися блискучі бабки. Гусєв, розставивши ноги, задерши голову, задоволено дивився на ці журавлині лінії. В цей час пролунав третій, найдужчий вибух.

Мечі синюватого полум’я перетнули шлях кораблям, — вони злетіли, закружляли і зникли. На тому місці здійнялися снопи пороху, клуби диму.

Між колонами появився Гор. Голову він втягнув у плечі. Обличчя тремтіло, рот розтягнувся. Коли стих гуркіт вибуху, Гор сказав:

— Арсенал висаджено в повітря. Флот загинув. Гусєв сухо крякнув, — почав гризти вуса. Лось стояв,

притулившись потилицею до колони, дивився на заграву. Гор підвівся навшпиньках до його осклянілих очей. — Погано буде тим, хто зостанеться сьогодні жити.

Лось не відповів. Гусєв уперто хитнув головою і пішов на площу. Пролунала його команда. І ось колона за колоною марсіани пішли в глиб вулиць на барикади.

Крилата тінь Гусєва пролетіла в сідлі над площею, гукаючи згори:

— Швидше, швидше, ворушіться, чорти здохлі!

Площа спорожніла. Величезний сектор пожарища освітлював лінії бабок, які наближалися тепер з протилежного боку, вони злітали хвиля за хвилею з-за обрію і пливли над містом. Це були кораблі Тускуба.

Гор сказав:

— Тікайте, Сину Неба, ви ще можете врятуватися.

Лось тільки знизав плечем. Кораблі підлітали, знижувалися. Назустріч їм з темряви вулиць злетіла вогняна куля, друга, третя. Це стріляли круглими блискавками машини повстанців. Ряди крилатих галер кружляли над площею, розділяючись, пливли над вулицями, над дахами. Невпинні спалахи пострілів осявали їхні борти. Одна галера перекинулась і, падаючи, застряла поламаними крилами між дахами. Інші сідали по краях площі, висаджували солдатів у сріблистих куртках. Солдати розбіглися по вулицях. Почалася стрілянина з вікон, із-за будинків. Летіло каміння. Кораблів підлітало більше й більше, на площі безперервно ковзали багряні тіні.

Лось побачив, — неподалік, на ступінчастій терасі будинку, підвелася кремезна постать Гусєва. П’ять-шість кораблів одразу ж повернули до нього. Він підняв над головою величезний камінь і жбурнув його в найближчу галеру. Одразу ж блискучі крила затулили його з усіх боків.

Тоді Лось побіг туди через площу, — майже летів, як у сні. Над ним, сердито ревучи гвинтами, потріскуючи, поблискуючи спалахами, закружляли кораблі. Він зціпив зуби, очі пильно відзначали кожну дрібницю.

Кількома стрибками Лось минув площу і знову побачив на терасі наріжного будинку Гусєва. Його обліпили марсіани, які лізли на нього з усіх боків, він повертався, як ведмідь під цією живою купою, розкидав її, молотив кулаками. Відірвав одного від горла, жбурнув у повітря і пішов терасою, поволік їх за собою. Впав.

Лось голосно скрикнув. Чіпляючись за виступи будинків, виліз на терасу. Знову з купи тіл, що несамовито верещали, з’явилася, з вибалушеними очима, з розбитим ротом, голова Гусєва. Кілька солдатів учепилися в Лося. Він з огидою відштовхнув їх, кинувся до живої купи і почав розкидати солдатів, — вони летіли через балюстраду, як тріски. Тераса спорожніла. Гусєв силкувався підвестися, голова йому хиталася. Лось узяв його на руки, скочив у розчинені двері і поклав Гусєва на килим у низенькій кімнаті, освітленій загравою.

Гусєв хрипів. Лось вернувся до дверей. Повз терасу пропливли кораблі, пливли, вдивляючись, гостроносі обличчя. Треба було чекати нападу.

— Мстиславе Сергійовичу, — покликав Гусєв. Він тепер сидів, мацаючи голову, і плював кров’ю. — Всіх наших побили… Мстиславе Сергійовичу, що ж це таке? Як налетіли, налетіли, почали косити… Кого вбито, хто сховався. Тільки я лишився… От шкода! — Він підвівся, пішов по кімнаті, хитаючись, зупинився перед бронзовою статуєю, очевидно, якогось уславленого марсіанина. — Ну, стривай! — схопив статую і кинувся до дверей.

— Олексію Івановичу, навіщо?

— Не можу. Пусти.

Він вийшов на терасу. З-під крил корабля, що пропливав мимо, блиснули постріли. Потім почувся удар, тріск.