Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

Війська повстанців захопили всі найважливіші пункти міста, на які вказав Гор. Ніч була прохолодна. Марсіани мерзли на чатах. Гусєв звелів запалити багаття. Це видалося нечуваним — ось уже тисячу років у місті не запалювали вогню, — про танцююче полум’я співали тільки в стародавній пісні.

Перед Будинком Вищої ради Гусєв сам запалив перше багаття з уламків меблів. “Улла, улла”, — тихими голосами завили марсіани, обступивши вогонь. І ось багаття запалали на всіх площах. Червонувате світло оживило мінливими тінями спадисті стіни будинків, мерехтіло в шибках.

З вікон визирали голубуваті обличчя, — тривожно, тужливо вдивлялися вони в небачені вогні, в похмурі, обірвані постаті повстанців. Багато будинків спорожніло цієї ночі.

В місті було тихо. Тільки потріскувало багаття, бряжчала зброя, ніби тисячоліття вернулися на свої шляхи, знову почався їхній томливий політ. Навіть волохаті зорі над вулицями, над вогнищами видавались інші, — той, хто сидів коло багаття, мимоволі підводив голову і вдивлявся в забутий, ніби ожилий малюнок. Гусєв облетів на крилатому сідлі війська. Він падав із зоряної темряви на площу і ходив нею, кидаючи велетенську тінь. Він був як справжній Син Неба, ідол, що зійшов з камінного цоколя. “Магацитл, Магацитл!” — із забобонним жахом шепотіли марсіани. Багато хто, вперше бачивши його, підповзав, щоб доторкнутися. Інші плакали дитячими голосами: “Тепер ми не вмремо… Ми будемо щасливі… Син Неба приніс нам життя”.

Худі тіла, прикриті запорошеним, однаковим у всіх одягом, зморшкуваті, гостроносенькі, зів’ялі обличчя, сумні очі, споконвіку привчені до мерехтіння коліс, до мороку шахт, виснажені руки, невмілі в порухах радості й сміливості, — руки, обличчя, очі з вогнистими іскрами тяглися до Сина Неба.

— Не бійтеся, не бійтеся, хлопці! Веселіше! — казав їм Гусєв. — Нема такого закону, щоб страждати безневинно до самої смерті, — не бійтеся. Здолаємо — заживемо непогано.

Пізно вночі Гусєв вернувся в Будинок Ради, — змерз і був голодний. У склепінчастій маленькій залі, під низькими золотими арками, на підлозі спало десятка зо два марсіан, обвішаних зброєю. Дзеркальна підлога була запльована жованою хаврою. Посеред маленької зали на патронних бляшанках сидів Гор і писав при світлі електричного ліхтарика. На столі валялися відкриті консерви, фляжки, скоринки хліба.

Гусєв сів край столу і почав жадібно їсти. Витер руки об штани, ковтнув із фляжки, крякнув, сказав хрипло:

— Де ворог? Ось що мені треба…

Гор звів на нього почервонілі очі, оглянув закривавлену ганчірку, якою була обмотана голова Гусєва, вилицювате обличчя; Гусєв завзято жував, вуса його настовбурчилися, ніздрі роздулися.

— Не можу дізнатися, куди к бісу поділись урядові війська, — вів далі Гусєв. — Валяється на площі їх соті зо три, а війська було щонайменше п’ятнадцять тисяч. Провалилися. Поховатись не могли — не голка. Коли б провалилися, я б знав. Кепське становище. Ворог може щохвилини опинитися в тилу.

— Тускуб, уряд, недобитки військ і решта населення сховалися в лабіринтах цариці Магр під місто, — сказан Гор.

Гусєв скочив із стільця.

— Чого ж ви мовчите?

— Переслідувати Тускуба — річ марна. Сядьте і їжте, Сину Неба. — Гор, морщачись, дістав з-під одягу червонувату, як перець, пачку сухої хаври, засунув її за щоку і почав повільно жувати. Очі його пойнялися вологою, потемніли, зморшки розійшлися. — Кілька тисячоліть тому ми не будували великих будинків, ми не могли їх опалювати, — не знали електрики. В зимові холоди населення ховалося під поверхню Марса на великій глибині. Здоровенні зали, зроблені з виритих водою печер, колонади, тунелі, коридори нагрівалися внутрішнім жаром планети. В жерлах вулканів жар був такий великий, що ми скористалися з нього, щоб добувати пару. Ще й досі на деяких островах працюють незграбні парові машини того часу. Тунелі, що з’єднують підґрунтові міста, тягнуться майже під усією планетою. Шукати Тускуба в цьому лабіринті немислимо. Тільки він знає плани і тайники лабіринту цариці Магр — володарки двох світів, якій колись належав увесь Марс. З-під Соацери мережа тунелів веде до п’ятисот живих міст і більш як до тисячі мертвих, вимерлих. Там скрізь є склади зброї, гавані повітряних кораблів. Наші сили розпорошені, ми погано озброєні. У Тускуба — армія, на його боці — власники сільських маєтків, плантатори хаври і всі ті, хто тридцять років тому після спустошливої війни стали власниками міських будинків. Тускуб розумний і віроломний. Він навмисне викликав усі ці події, щоб назавжди задушити рештки опору… О золотий вік!.. Золотий вік!..