Тигролови
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1943
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:
Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на її знаменитий, такий типовий полтавецькнй профіль в золотих арабесках полум'я, слухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від вражіння, що це вже з ним було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському лузі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святими - це вони “кашу варять”… Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську… Зараз ось задирчить деркач, віщуючи ранок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому…
Ватра палахкотить, мечучи іскри вгору. На освітлених деревах, що обступили півколом, розвішана зброя - гвинтівки, вінчестери, набійниці… рюкзаки… бінокль… На землі розкидані сідла, саперні лопати, в'юки… Лежать і никають гостровухі, страшні вовчури… Напнуто військовий намет…
Ні, це не в Слобожанському лузі! Це зовсім на другім кінці землі… А люди - ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, - поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці - суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сантимептальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування…
По вечері молоді поснули, де хто впав.
Лише діди, запаливши люльки, сиділи ще і гомоніли собі коло вогню. І цибатий зять з ними.
Григорій одійшов і ліг у темряві на мішки. Був дуже втомлений. Та не міг заснути.
Старий Мороз розповідав про Комсомольськ. Спершу Григорій не дослухався туди, бо був серцем деінде, - там, під рясним дубом. Воно, те серце, підійшло туди нишком, навшпиньки і стало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене, не в силі ані ступити далі, ані піти геть… Чув шелест там. Уявляв голову, покладену на тверде сідло, але не міг уявити обличчя - заплющила чи не заплющила очі? Либонь, спить собі… Хай спить…
А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї розмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими, - про Комсомольськ. Це вони туди їздили… Та й раніше, відколи тільки почато там рити перші кар'єри в дикій пущі, теж там бували. Часто. Контракти з “Бамлагом” на м'ясо мали… І багато чого бачили… Бодай не діждати ніколи. Ге, надивились вони та й наслухались… А тепер і син рідний там…
І розгортав старий Мороз страхітливі картини, підглядені образки жаскої, каторжанської епопеї…
Про колони виснажених арештантів на лютім морозі… Про безліч стероризованого, на повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну “своїх людей” - земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу… Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів - полтавських, та катеринославських, та херсонських “куркулів”, “державних злодіїв”, суджених “за колоски”, та й всяких “ворогів” - вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку… Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби, - смерть від знущання, голоду, пошестей і журби… Про здичавілих собак, що тягають мерзлі людські голови і руки межи бараками… Про чуті арештантські пісні і тугу без слів (бо давно виплакані)… Про неймовірні самогубства…
Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних маштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська… А в уяві зринало пережите самим… Брязки тюремних затворів… Зойки мордованих… Етапи…
По тілу виступав холодний піт, як від пропасниці. Напнуті нерви бриніли, так, як бринить часом дріт восени на стовпах серед понурого степу, - тоскно, тривожно. А дід Мороз бубонів…
Він ще розповідав і про те, як останні місяці почало вже те “НеКеВеДе” добиратись і в тайгу. Про “розкуркулювання” та обеззброєння старовірів. Про висилку десь цілого селища старовірського. Про арешти, яких досі не чувати було. Про закон щодо зброї, про заборону користатись нею та її тримати її без дозволу спеціального…
І кляв на чому світ стоїть. Аж зять цикнув і показав очима туди десь, де лежав Григорій. Сірко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: “Не бійся, дурню, то свій чоловік, то інженер”. А Мороз кляв:
– Зброї їм!… Хазяї теж!… Та ми вік тут прожили, їх не бачили, та й їх не питали. Де вони були тоді, як тут і нога людська, християнська не ступала, га?!. Іроди!…, - І хитав головою скрушно. І зітхав:
– Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити. Ой, не дадуть…
А цибатий понуро:
– Трясця їхній матері! Ще не в одного очі на лоба вилізуть… То ще подивимось… - Та й розповідав про те, як у них, на Голих Горах, брали братів Кирпиченків. П'ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали “штаб” там, де сам дідько не дістанеться. І цілий “цехавуз” зброї та припасів всяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… Це минулої зими. Три дні билися… Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції”… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай…
У Григорія все переплуталось в голові… Лише одно не могло заплутатись ніде та й загубитись - гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі всякі несподіванки…
І так, ніби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звільнив його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серці, що тут був притух в цім едемі зеленім, - вогонь всесокрушающего, але… і безсильного гніву. Отого гніву, що стискав п'ястуки до хруску і змушував серце скиглити, як мала дитина, ні, як в'язень на тортурах, якому насіли на руки й на ноги і заткнули уста ганчіркою…
Так лежав Григорій і думав свої думи. А вони - то летіли вихором, то пливли, як чорні, понурі хмари… Пливли по опаловому небі над тривожною землею… над м'ятежною землею… Освітлювані мовчазними загравами… Пливли…
Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налігши всією силою.
А як розплющив очі - вже світало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише порскали коні.
Тихенько повернув голову… Під столітнім дубом лицем угору лежала Наталка. В головах сідло. Дівчина лежала нерухомо і дивилась широко розплющеними очима просто себе вгору і лише зрідка кліпала - з віт падала роса.
Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з Морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки - на північ. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такі ж діловиті, як і всі інші.
На місці залишилась тільки купа попелу і велика, випечена навколо, чорна пляма таборового попелища. Як пам'ятка. І буде та пляма довго чорніти, - місяці, а то й роки. Хтось, ідучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором і ще раз розкладе на ній вогнище, але ніколи не вгадає, ніколи не вичитає з тієї плями точної її біографії: як саме, з чиєї волі та й з якої пригоди вона постала і що тут відбувалось, і що тут говорилось та й що думалось. Ні, не вичитає ніколи, що це тут зустрілися були Сірки з Морозами. А вже зовсім но вгадає, що був тут і такий - нащадок славного роду - закинений з далекої-далекої землі химерною долею. Кидав тут у вогонь гілляччя, лежав тут горічерева і так багато за коротку ніч передумав.
Та пляма лишилась сама по собі, і ніхто на неї навіть не оглянувся, відходячи. Хіба лише Григорій, та й то більше пильнуючи, чи не забули чого, аніж з розмислу. Всі були невиспані, але бадьорі, лише мовчазні. В ранковім повітрі було холоднувато, і той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей і тварин рухатись шпарко. Але не тільки це підганяло. Поки не припекло сонце та поки не піднялися на крила паутині армії, кожен квапився пройти якнайбільше. А там можна буде добре виспатись на привалі.