Тигролови

Зустріч з Морозами

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених мандрівників, благословенний струмочок чи ключ.

До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, розвиваючи темп.

Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.

На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все перерішила по-своєму.

Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і тварин.

І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони зустрілися…

То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.

Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко нав'ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні - молодиця з немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в'юках, і. тримаючи немовля на грудях.

Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, - босонога ставна дівчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш - чорнява вона чи білява.

Позаду - цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою…

Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися…

Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.

– Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!…” - А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!…

– А-а-а!… До тебе, до тебе ж!… Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?… Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.

– М о р о з и!…

– С і р к и!…

Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться… А два роди - два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися.

Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.

Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших.

– Це Морози, - пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. - Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід - батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак… А ото - Ганна Морозівна, заміжня вже… А ото - Марійка, ба яка гостра, як швайка… І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі…

– Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?…

– Та на тебе ж глядячи!…

Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.

– От-такої!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!…

– Тю-тю-у… Ото ти такий?… Ха-ха-ха!… З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!…

Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима - до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах.

– Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! - вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. - Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього…

– Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка…

– Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?… Іди, дитино, я тебе навчу… - і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. - А ось з цим, - повела бровою до Григорія, - з цим би і я поцілувалася… Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дівко… - і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте.

– Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху…

-  То ото я така страшна?…

– Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше - Марійка піде та й втопиться, а друге…

– Ігі! Дурню!… Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде…

– От бачиш. Вже затужила… Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує…

Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.

А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли, - про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза - Сіркові хрещеники, а в Сірка - Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, - жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.