Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
Під ногами була темна підлога. Вона виднілася, скільки сягав погляд, зникала в імлі. Урочиста тиша панувала в неосяжному палаці. Та це не була мертва тиша Космосу, загрозлива тиша ворожого світу. То було мовчання таємниці, безмовність мудрості, життя, яке готове до дії.
З голубої імли з’явився якийсь об’єкт. Він швидко наблизився.
— Фіолетова куля, — прошепотів Огнєв. Куля зупинилася недалеко від космонавтів.
Завмерла, похитуючись в повітрі.
— Що нам робити? — з острахом запитала дівчина. — Може, звернутися? Та тільки вона ж не зрозуміє…
Істота почала міняти форму, видовжуватись. Космонавти вражено дивилися на бурхливу трансформацію. Навіть Огнєв, який вже один раз бачив таке явище, не міг стриматися від вигуку подиву.
— Вона стає людиною, — злякано сказала дівчина. — Капітане, погляньте… що це значить?..
Перед ними стояла людина. Вона не мала жодного одягу. Та цього й не потрібно було. Це була не справжня людина з усіма її органами, а спрощена скульптурна подоба, проте геніально граціозної форми. Тіло істоти просвічувалось, всередині можна було помітити якусь пульсацію.
— Це тобі відповідь, — захоплено промовив командир. — Ти говорила, що вони без жодної форми. Певне, ці істоти можуть набувати будь-якої форми…
— Як же так? — зачаровано запитала Шура.
— Я знаю не більше тебе… Очевидно, вони мають зовсім іншу конструкцію… і незрівнянно вищу, ніж ми. Вени вже мають можливість ліпити з себе форми, так, як наш скульптор з глини. З кулі можна зробити все, що завгодно…
— Розумію… тільки не зовсім…
Постать «людини» хитнулася назустріч землянам. На обличчі з’явилися великі блакитні очі, несподівано пролунав дивний, дзвінкий, якийсь незвичайний для слуху голос:
— Я вдячний людям Землі. Я той, кого ви врятували…
Космонавти отетеріли. Навіть Огнєв не міг здобутися на слово.
— Не дивуйтесь,— говорила істота.— Ми знаємо давно символи, якими ви спілкуєтесь на Землі. Те, що ви звете мовою.
Огнєв глибоко вдихнув повітря, опанував себе.
— То ви були на нашій планеті?
— Не раз. Вже мільйони років. Але ми бачили, що життя там розвивається по інших законах, і не втручалися в його хід.
— А як же спілкуєтесь між собою ви?
— Ви не зрозумієте.
— Який же ваш справжній вигляд?
— Такий, як ви бачили спочатку…
— Ви спеціально послали свій апарат на Землю?
З очей істоти засяяло проміння великої ніжності, вдячності.
— Ні! То трапилося випадково. Наш апарат розбився на другому супутнику. Ми залишилися без жодних запасів. На Сатурн не мали змоги повідомити. Ми чекали. І ось над супутником пролітав якийсь корабель. Ми запустили останній апарат зв’язку, що в нас був, на орбіту. Він догнав корабель. Минало багато часу. Нас не знайшли. Два мої товариші загинули, щоб зберегти життя мені. А потім… наступило забуття. І, нарешті, ваша поява…
— А як же ви… — Огнєв запнувся, підбираючи слова. — Як ви могли жити на супутнику… без їжі, без повітря?..
Істота якусь хвилину мовчала, ніби осмислюючи почуте, потім зробила заперечливий жест.
— Ми зовсім інші, ніж ви. Дізнаєтесь потім.
— А ваші товариші? Їх не повернуть до життя?
— Вони вже живі, — відповіла істота.
— Живі, — скрикнула дівчина. — А наш товариш? Андрійко? Він мертвий?
— В світі нема нічого мертвого, — загадково сказала істота.
— Що це значить? — Тихо запитав Огнєв. — Як розуміти ваші слова?
— Трохи терпіння, — всміхнувся господар. — Я знаю, що запитань буде безліч. Ми приготували для гостей приміщення. Запрошую вас туди.
Він рушив з місця, поплив над підлогою. Космонавти пішли за ним — зачудовані, окрилені незнаним передчуттям чогось великого, доброго, щасливого.
Ось примарна стіна сфери, в якій вони знаходилися. Відкривається отвір. Космонавти опиняються в тісному коридорі. Гасне світло. Підлога здригається і рухається кудись в пітьму. Нарешті, все затихає. І знову сяйво ніжного світанку.
— Капітане! Як прекрасно! — вигукнула Шура.
Згори, з голубої бані, лилося золотисте проміння, схоже на сонячне. Аромат земних квітів і трав сповнював просторе приміщення. Попід стінами колихалися під подихом вітру пальми земних тропіків, білокорі берези, цвіли троянди.
— В нас є оранжереї для рослин з різних планет, — почувся голос істоти. — Тут вам буде приємніше. Спочивайте.
Огнєв і Шура, не в силі промовити й слова, вбирали в себе неповторне враження. Це не був сон, казка, вигадка. Це була чарівна дійсність. В холодній, чужій системі Сатурна розквітало життя Землі. Воно зустрічало рідних істот, вітало їх в далекому світі. Огнєв всім єством збагнув ідею великого єднання.