Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
Минали години. Андрій непорушно сидів на скелі. Закінчувався кисень в балонах, та він не звертав на те уваги. Величні, осяйні думки пливли, ніби мелодія органа, несли свідомість в нові світи. Холод проникав до серця, певне, почала слабнути термоустановка скафандра. Наступали останні хвилини…
Та коли почалася задуха, коли легені судорожно стислися, відчувши отруйну вуглекислоту, Андрій отямився. Він затуманеним поглядом поглянув на хронометр, сумно всміхнувся пересохлими вустами. Кінець…
Звідусіль котиться мла, застилає обрій. Та що там, над скелями? Зелений вогник. Земля… Вона посилає прощальний промінь своєму сину…
З сивого туману з’явилося обличчя неньки. Вона простягає до сина струджені руки, очі сповнені німим благанням і відчаєм. По блакитному небу прокотилися білосніжні хмарини, розтанули вдалині, перетворилися в зграю лебедів…
Страшний біль пронизує груди, розтинає серце розпеченим шворнем. Сліпучий блиск виник перед очима космонавта. Постать мами хитнулася, впала, покотилася в темну прірву…
— Ненько, — прошепотів Андрій…
— Ненько-о-о! — відгукнулося в безконечності, і луна мільйони разів повторила той заклик, посилила, понесла до зеленого вогника…
Кривава імла насунулась звідусіль, згустилася, проковтнула свідомість…
КОЛОНІСТИ САТУРНА
Ціною нелюдських зусиль Огнєв і Шура наповнили частину баків аміаком. Вони буквально валилися з ніг. Через двадцять дві години командир сказав:
— Більше чекати не можна. Я стартую. Дівчинко… ти чекай тут, в каюті корабля. І вір…
Шура мовчки хитнула головою. Вона одягла шолом і, обнявши Огнева, пішла до виходу. Та, востаннє поглянувши в ілюмінатор, раптом скрикнула.
— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.
Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.
— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.
Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатурна і зірки.
— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допомогу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…
Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. «Розум», ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозорого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од грунту, летіла в просторі.
Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опинилася в гігантському сферичному приміщенні.
— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина.— А як же Андрій?
— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.
Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.
— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?
— Терпіння, Шуро… Все буде добре…
Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.
Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Командир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.
— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.
— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?
— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.
Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.
— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шуро… Він знайшов Андрія!