Сто років тому вперед
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сто років тому вперед». Краткое содержание книги:
Книжка є продовженням “Дівчинки з Землі”, що вийшла у “Веселці” 1987 року.
За повістю “Сто років тому вперед” знято багатосерійний телефільм “Гостя з майбутнього”, який напевно бачили мільйони дітей.
— Ще б пак, — пробурчав Посейдон, який не міг терпіти, коли йому заперечували. — В тих рейсах ти харчувалася консервами, а зараз половину часу проводиш у камбузі. Я тебе не впізнаю.
— Алісі шкідливо харчуватися консервами, — сказала Поліна.
Корабель знову здригнувдя. У буфеті задзвеніли чашки.
— І все-таки я б не був таким легковажним на твоєму місці, — заперечив Посейдон, котрий полюбляв, щоб останнє слово лишалося за ним. — Пам’ятаєш, що трапилося з контейнеровозом “Далія” торік? Пам’ятаєш те жахливе зіткнення, через яке весь Юпітер і бази на Урані зосталися без полуниць?
— А що трапилось? — запитала Аліса.
— Туристи, — мовив Посейдон. — Від них усі біди.
— Не муч, Посейдончику, — благала Аліса. — Розкажи.
— “Далія” зіткнувся з неврахованим роєм метеоритів. А при дослідженні вони виявилися штучними.
— Хто ж їх зробив?
— Туристи. Простіше кажучи, вони були вмістом помийного контейнера, який хтось викинув за борт. Очистки й об’їдки вмить перетворилися в замерзлі тверді тіла, й летіли вони з тією ж швидкістю, з якою колись летів корабель, котрий їх викинув. А “Далія” йшов зустрічним курсом. Подвій швидкість і уяви, що вийде! Яке щастя, що “Далія” виявився безпілотним автоматом!
— Але ж викидати що-небудь у космос категорично заборонено, — сказала Аліса.
— Отож! Мало того, що вони залишають на Землі непогашені багаття, мало їм, що вони списали своїми безглуздими автографами руїни міста Страждальців на Марсі, вони загидили навіть пояс астероїдів. Я б на місці людей оголосив туризм поза законом.
— Посейдоне, ти перебільшуєш, — усміхнулась Поліна, накриваючи стіл. — Це ж поодинокі винятки.
— Ось буцнемося з консервною бляшанкою, — відповів Посейдон, — тоді по-іншому заговориш. Якщо зможеш.
Поліні не хотілося сперечатися із старим,і тому вона покликала Алісу:
— Обідати!
— Посейдончику, посидиш за мене? — спитала Аліса.
Потреби в тому не було — все одно корабельний комп’ютер швидше реагував на будь-яку небезпеку, аніж людина, проте заведено було, щоб на складних ділянках траси хтось з екіпажу був за пультом керування.
— Залюбки, — відповів Посейдон і, не випускаючи книжки, попрямував до пілотського крісла.
— А от книжку доведеться відкласти, — сказала Аліса.
Усе життя дорослі напучують її: “Відклади книжку”, “Облиш читати за столом”. І як приємно, коли поруч є хто-небудь, кому можна сказати дорослі слова.
— Це не книжка, — промовив миролюбно Посейдон. — Це довідник малих планет. Вивчаю його напам’ять.
— Навіщо? Комп’ютер усе одно вже знає про це.
— У мені теж є комп’ютер, — заперечив Посейдон. — До того ж мені цікаво вчитися. Життя коротке, а так хочеться чимбільше знати! Вам, людям, добре. Ви можете обідати, пити чай, спати, у вас болить живіт, міняється настрій, ви закохуєтеся чи сваритесь. Усього цього я позбавлений. Я стара залізна бляшанка на рідних кристалах і єдина моя розвага — нова інформація. Скажи, наприклад, ти знаєш діаметри хоча б найбільших малих планет!
— Якщо мені знадобиться, я зазирну в довідник.
— Алісо, суп холоне! — нагадала Поліна.
— А уяви, що ти не матимеш часу заглядати в довідник. Приміром, діаметр Паллади, де на тебе чекає твоя мати, сягає 490 кілометрів. А Веста менша за Палладу майже на сто кілометрів…
— Дякую, — сказала Аліса, яка збагнула, що дуже зголодніла.
Вона сіла до столу в кают-компанії.
— Післязавтра прилітаємо, — нагадала Поліна. — Скучила за мамою?
— Звичайно, скучила, — призналась Аліса. — Більшість мам сидять дома й далі Антарктиди не летять. А моя придумала собі заняття: космічний архітектор! Збожеволіти можна.
— А ти ким будеш? — спитала Поліна. — Теж в архітектурний підеш?
— Ні. Я біолог за покликанням. Буду космобіологом, як батько.
— І сидітимеш удома? І далі Антарктиди ні кроку?
Аліса завважила іронію в тоні Поліни, але вирішила не ображатися. Поліна казала правду. Космобіологові доводиться літати частіше й далі за всіх інших.
— Одна річ експедиція, — мовила Аліса. — Два-три місяці — й додому.
З рубки долинув гучний регіт Посейдона. Робот вочевидь хотів звернути на себе увагу.
— Це ж треба! — рокотав він. — Ерос, бач! Хох-хо-хо-хо!
— Що сталося? — Поліна навіть підвелася з-за столу. — Який Ерос?
— Ерос має форму груші! — повідомив робот. — Груша завдовжки тридцять два кілометри. Навмисне не придумаєш.
— Ти мене злякав, — з полегкістю сказала Поліна. — Не треба так гучно реготати.