Поцілунок Лева
- Автор: Яворский Михаил Андреевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція «Піраміда»
- ISBN: 966-8522-64-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поцілунок Лева». Краткое содержание книги:
Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її підручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.
Боцва зверталась до нас останньою. Вона, мабуть, знала, що ми майже або й зовсім не розуміємо російської. Наприкінці промови вона попросила нашого колишнього вчителя перекласти нам останню частину.
- Я добре усвідомлюю, - сказала вона, - що в умовах буржуазної Польщі ви не мали змоги вивчати російської мови. Не хвилюйтеся, невдовзі ви розмовлятимете нею ліпше, ніж рідною. Це природно, адже російська мова - найпрогресивніша, мова Пушкіна, Толстого, Леніна й Сталіна. Це мова світового пролетаріату, мова майбутнього. - Стакато її голосу звучало переконливо і спокусливо. Здавалось, вона щиро вірила в те, що казала.
Коли вона закінчила, наші вчителі-совєтчики спонукали нас до оплесків. Окремі викрики наповнили спортзалу: «Хай живе Жовтнева революція!», «Хай живе наш вождь провідник і вчитель Йосип Сталін!» Громоподібні оплески трусили стіни. Залунав Інтернаціонал:
Повстаньте гнані і голодні,
Робітники усіх країн!
Як у вулкановій безодні В серцях у нас клекоче гнів.
«Ми кажемо робітникам: вам доведеться пройти крізь п ’ятнадцять, двадцять, п ’ятдесят років громадянської війни і міжнародних воєн, не лише щоб змінити теперішні умови, а й щоб змінити себе, призвичаїтись до того, що політична влада тепер у ваших руках».
Карл Маркс
НОВИНИ З ЯВОРИ
- Він повернувся! - почув я вигук пані Шебець, коли увійшов на веранду.
- Пан Коваль?
- Так, щойно прибув, - сказала вона й витерла надлишок помади з кутиків рота. - Так, він нарешті повернувся. Я приготую особливу вечерю. Ми святкуватимемо. Тебе також запрошую, її голос тремтів, обличчя сяяло, ноги на високих підборах, здавалось, пританцьовували. Якби я побачив її такою, не знаючи, що приїхав пан Коваль, то подумав би, що вона або впилась, або з глузду з’їхала.
Я не здивувався, що на вечерю покликали й мене. Коли пан Коваль був вдома, вона поводилася зі мною, як з рідним сином, але коли його не було, я враз ставав їй чужим. її ставлення до мене особливо погіршилося торік влітку. То був лагідний літній день, неділя, 55-й день народження пана Коваля. Ми з ним сиділи за столом на веранді, чекаючи, коли пані Шебець подасть вечерю. На перше у нас була холодна малинова зупа. Я насолоджувався малиновою зупою ще живучи в Яворі, коли моя мама готувала її для літніх гостей.
Коли зупа була на столі, пані Шебець приєдналась до нас, а пан Коваль, як звичайно, побажав «смачного» і я зі смаком взяв першу ложку. Однак, ковтаючи, я відчув якийсь дивний смак у роті.
- У чому річ, Михасю? Думаєш, лише твоя мама готує добрий суп? - запитала пані Шебець, помітивши, як я скривився. На жаль, я зміг відповісти їй, лише виплюнувши суп на тарілку:
- Він має присмак мила!
- Ти несповна розуму? - суворо вирячилась вона на мене, наче я вчинив якийсь злочин. І я зрозумів, що прихильності мені від неї тепер чекати нічого.
Пан Коваль врятував мене, скуштувавши зупу. Він підтвердив, що там таки є мило. Фактично, він виловив добрячий кавалок у своїй тарілці. Як виявилося, зупа охолоджувалась в умивальнику, а мило впало в неї з полички нагорі.
Сьогодні, втішившись поверненням пана Коваля, вона, напевне, забула про той інцидент. Я був щиро вдячний їй за запрошення на вечерю, бо від початку навчання я часто йшов до сну голодним. Наразі було відкрито тільки декілька хлібних і бакалійних крамниць, і товарів там було обмаль. Аби щось купити, доводилось годинами вистоювати у чергах.
Постукавши у двері до пана Коваля, я почув: «Хто там?» Я назвався. «Зачекай. Я вже йду».
Невдовзі він стояв переді мною, неголений у пом’ятому піджаку, брудних штанях, заболоченому взутті. То був не той пан Коваль, якого я знав перед його від’їздом на вакації. Тоді він виглядав, як справжній пан - у однобортному твідовому піджаку, ретельно випрасуваних штанах, сорочці з накрохмаленим комірцем, смугастій краватці, капелюсі Борсаліно та взутті від старого шевця з вулиці Руської. Не було й жилета з годинником на срібному ланцюжку, який він носив у лівій кишені. Його обличчя було виснаженим, а вуса - недоглянутими. Єдине, що залишилося в ньому від колишнього пана Коваля - та особлива іскорка в очах, перед якою не могла встояти жодна жінка.
Він простягнув до мене руки зі словами: «Отже, ти таки вижив без мене». Оглядаючи мене, він додав: «Відверто кажучи, я сумнівався, що побачу тебе знову».
Я хотів дізнатися, що з ним трапилось, але він пообіцяв розповісти про все іншим разом. Зараз він мав «купу інших клопотів». Я знав, про що мова. Він боровся проти росіян і більшовиків під час Першої світової війни. І ось вони тут (на таке він не сподівався