Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…
Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп’яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.
Відтак заграла.
Був сумерк, і вона грала з пам’яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа…
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп’ян — саме де ноти кладуться, і опустила на них голову. Мертва тишина…
А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах…
Я боялася перебивати тишину.
Але се й не була звичайна тишина.
Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.
Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…
Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.
Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.
Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.
— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.
— Вальс.
— Гарний…
— Так! Ce Valse mélancolique.
— Чия композиція?
— Моя.
— Маєш у нотах?
— Ні, в душі…
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», — усунув собі заздалегідь усі допити.
Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.
Кожний рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й надміру. Здавалося, незвичайна сила була втиснені в класичну форму незворушимого спокою, — і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в форм й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.
Одного разу чулася я дуже нещасливою.
Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…
Ганни не було дома, я кинулася на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.
Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздався наді мною голос Софії:
— Жінко!
Я підвелася.
Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і гляділа на мене своїми великими смутними очима…
— Чого плачеш?
Я оповіла їй цілу історію.
Вона підсунула високо брови й спитала:
— Та ти тому плачеш?
— Чи ж сього не досить, щоб гинути з жалю? — відповіла я.
Вона здвигнула плечима так, якби хотіла сказати: «Ну, для тебе й того доволі», — і не відповіла нічого.
Коли я силувалася здержати сльози і не могла сього відразу вчинити, вона обізвалася:
— Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя. Будеш колись матір’ю…
— Що значить гордість у порівнянні до любові? — спитала я.
Тоді вона пристрасним рухом сховала лице в долоні й простогнала майже розпучливо: