Любий друг (Збірник)
- Автор: Де Мопассан Ги
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2229-1
- Переводчик: Валер'ян Петрович Підмогильний
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Любий друг (Збірник)». Краткое содержание книги:
В історію світової літератури Гі де Мопассан увійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі і містить несподівану розв’язку. Звичайно вона відтворює лише один епізод людського існування без чітко обкресленого фіналу. Але ці «шматки життя» ховають під собою великий художній шар.
— Дякую, піду. Скажу їй, що ти присилував, зовсім присилував мене йти.
— Гаразд. Вона не кусається, будь спокійний. Головно не забудь: о третій годині.
— О, не бійся!
Форестьє подався, а Дюруа поволі почав ступати з приступки на приступку, добираючи, що йому сказати, й турбуючись тим, як його зараз зустрінуть.
Йому відчинив слуга в синьому фартуху, з віником у руках.
— Пан уже пішов, — сказав він, не чекаючи питання.
Дюруа не відступався:
— Спитайте пані Форестьє, чи може вона прийняти, та перекажіть, що я прийшов від її чоловіка, якого здибав на вулиці.
Почекав. Слуга вернувся, відчинив праворуч двері й оповістив:
— Пані вас чекає.
Вона сиділа в кріслі коло столу до письма в кімнатці, де й стін не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Різноманітні — червоні, жовті, зелені, фіалкові й сині — спинки прикрашали і пожвавлювали монотонну лінію томів.
Вона обернулась, усміхаючись, у білому мереживному пеньюарі, й подала йому руку, що оголилась з-під широкого рукава.
— Уже? — спитала вона й додала: — Це не догана, а звичайне питання.
Він пробурмотів:
— О пані, я не хотів іти, але на вулиці здибав вашого чоловіка, й він присилував мене. Мені так ніяково, що я не зважуюсь навіть сказати, чого прийшов.
Вона показала йому на стільця:
— Сідайте й кажіть.
Між пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, — робота, що її молодик урвав своїм приходом.
Вона була ніби вдома коло робочого столу, почувала себе вигідно, мов у вітальні, за звичайною своєю працею. Від її пеньюара віяло ніжними пахощами, свіжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й біле тіло, повне та гаряче, ніжно оповите м’якою тканиною.
Він мовчав, і вона знову спитала:
— Ну, кажіть, у чім річ?
Він пробурмотів, вагаючись:
— Бачите… та справді, я не зважуюсь… Бачите, я працював учора пізно… і вранці… дуже рано… хотів написати ту статтю, що пан Вальтер просив… і нічого путнього не вийшло в мене… і чернетки порвав… Не звик я до цієї роботи і от прийшов просити Форестьє, щоб допоміг… на перший раз…
Вона урвала його, сміючись від усього серця, щаслива, радісна, підлещена:
— А він сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…
— Так, пані. Він сказав, що ви порятуєте мене краще від нього… Але я не зважувався, не хотів. Розумієте?
Вона підвелася.
— Це буде чарівне співробітництво. Я в захваті від вашої думки. Сідайте на моє місце, а то в редакції мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкішну статтю.
Він сів, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.
Пані Форестьє стояла, дивлячись на його приготування, потім взяла з коминка цигарку й закурила.
— Не можу працювати без цигарки, — сказала вона. — Ну, про що ж маємо оповідати?
Він здивовано підвів до неї голову:
— Та не знаю ж, того й прийшов до вас.
— Так, я все вам упорядкую, — сказала вона, — зроблю підливу, але треба ж страви.
Він заклопотано мовчав; нарешті промовив вагаючись:
— Я хочу розповісти про свою подорож з самого початку…
Вона сіла проти нього, по той бік великого столу, й сказала, дивлячись йому в очі:
— Так розкажіть мені спочатку, мені самій, розумієте, поволі, докладно, а я вже виберу, що треба.
А що він не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповідальні, ставлячи точні питання, що нагадували йому про забуті подробиці, про обличчя, які бачив мимохідь.
Отак примусивши його з чверть години розповідати, вона раптом урвала його:
— Тепер починаймо. Припустімо, що ви описуєте свої враження якомусь приятелеві, бо це дозволить вам наплести торбу дурниць, наробити безліч зауважень та бути природним і дотепним, якщо зможемо. Починайте.
«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжир, прошу. Посилатиму тобі зі своєї мазанки щось ніби щоденника, де описуватиму своє життя день по дню, година по годині, бо однаково робити тут нічого. Іноді він здасться тобі грубуватим — то й що — ти ж не зобов’язаний показувати його знайомим жінкам…»
Вона спинилась, щоб запалити погаслу цигарку, і тихе рипіння гусячого пера теж відразу вщухло.
— Далі, — сказала вона.
«Алжирська земля — це велика французька колонія на межі великого невідомого краю, що зветься пустинею Сахарою, Центральною Африкою і таке інше.
Сам Алжир — брама, біла чудова брама в цей чудний суходіл.
Та спочатку треба до нього добитись, а це не кожному приємно. Ти знаєш, що я чудовий верхівець, об’їжджаю полковницькі коні, але можна бути добрим кавалеристом і кепським моряком. Так і зі мною.