Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом і його побратимами, а ми, розігнані, принижені й безсилі, розбіглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсміливіших зібралися в редакції й написали протест з вимогою віддати нам Михайла Безрідного на поруки; того листа заніс до суду я, віддав його секретареві, а потім кілька років ходив проскрибований із забороною публікувати свої писання. Надалі я віддавав рукописи довіреним товаришам, хтось там їх передруковував, розмножував, і так я включився в систему самвидаву і, звісно, ждав арешту.

…Михайло рівно дихав, а я викликав із темряви його образ, щоб він висвітлився переді мною на екрані ночі, — я хотів з приятелем розмовляти, дискутувати, вияснювати для себе ціну бурхливої теперішності й непевної перспективи нашого державного розвитку; надворі із зимової сизоти ліниво проколювався світанок, Майдан німотно дзигонів від морозного вітру, в наметі стало холодно; я нетерпляче чекав, поки Михайло прокинеться й розкочегарить буржуйку, але він міцно спав, і з моєї нетерплячки зроджувалася тривога перед завтрашнім днем. Лише розмова з Михайлом могла мене заспокоїти; я знав: як тільки розвидниться, моя тривога вмить зреалізується в події на Майдані, в нестримний протест, який визрівав уже кілька днів, і ніхто не міг вгадати, якого кольору набере наша революція — помаранчевого а чи кривавого…

Й певне, тому, що до світанку було ще досить далеко, із мого натужного очікування висвітлився нарешті образ Михайла — не нинішній, а той, який постав переді мною, коли він після шестирічного ув'язнення — змужнілий, з пронизливим поглядом карих очей, безкомпромісний і рішучий максималіст — запросив мене на своє весілля з відважною Тетяною, тією самою дівчиною, яку на моїх очах у день суду омонівець, піднявши за волосся, вкидав до «воронка», — знала добре юна дисидентка, що готує для себе нелегку долю української декабристки.