Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3558-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли». Краткое содержание книги:
Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням — попри весь трагізм долі — будь-що ВІДБУТИСЯ.
Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду — як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.
Колишні вояки почувалися в таборі досить вільно, ніхто ні за ким не стежив, і коли котрийсь нестерпно затужив за рідним краєм, то міг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крізь фронти на захід. Такі випадки траплялися досить часто, охорона табору за втікачами погоні не влаштовувала, й ніхто не відав, чи вдавалося їм упроголодь перейти крізь калмицькі, донські й запорізькі степи.
Рядові жовніри мешкали в саманних, критих очеретом бараках; годували їх раз на день баландою й рибою, якої у Дубовці було більш ніж удосталь; на ту рибу полонені вже й дивитися не могли, вона без сліду розчинялася в шлунках — не було потреби й випорожнюватися, шкіра жовтіла, тіло ставало в'ялим, очі — скляними, мов у випотрошеного осетра.
Вдень охоронці вели полонених на роботу: управителі рибальського селища вирішили, не знати й для чого, побудувати на швидкоплинному рукаві млин, а що він мав молоти, коли ні жита, ні пшениці ніхто тут не сіяв, — самі не знали. Здається, будівництво було розпочате лише для того, щоб чимось зайняти полонених, та все ж галицькі умільці майстрували лотоки, вмонтовували звідкись привезені жорнові камені, натягали на барабани шкіряні паси…
Старшини мешкали поза зоною в кам'яному будинку поряд з охоронцями, на будівництві вони виконували функції наглядачгв. Минали дні, місяці й роки в позірній злагоді між переможцями й переможеними, доки в охоронщв не прокололася одвічна ненависть до хохляцької мови. Будь-який кацапчук з рушницею міг любо порозумітися з австрійцем на мигах, а коли знав слова «gut», «schnell», «Donnerwetter», то й заприятельовував з німаком, проте скаженів, коли до нього зверталися українською: «Ти можеш хотя би адін раз на день загаваріть со мной па-чєлавєческі?» Та ненависть кацапів до хохлів щораз то більше наростала, й одного разу стався випадок, який насторожив Коновальця: до офіцера підійшов солдат-охоронець і відрапортував: «Ваше благородіє, вот подошол ко мнє етакой замухрішка, торохтіт па-своєму, я спросіл єво, кто он, а замухрішка отвечает: українєц. Што ето такое, я не понял, то на всякій случай отвьол єво в каталажку».
Жаб'євського гуцулика визволив із «каталажки» Євген Коновалець, який разом з Іваном Чмолою та Максимом Безрідним мешкав у селищі; Коновальця як найстаршого за рангом — з невідірваними на комірі кітеля смужками з трьома зірочками сотника — охорона табору призначила старшим над полоненими земляками. Однак цей випадок був лише початком жорстоких цькувань усусусів.
Одного листопадового дня 1917 року хлопці, які ходили в Царицин за харчами, принесли вістку, що в місті на центральному майдані офіцери формують щойно приведену етапами із заходу велику партію нових полонених — для вимаршу в Дубовку. Коновалець нетерпляче чекав їхнього прибуттяану ж серед них знайдуться знайомі старшини УСС, і які ж то вісті принесуть вони з України!
Нарешті прибула до острова безлика маса знедолених. Між причалом і правим берегом ріки безупину курсував пором, який викидав ту масу на острів; над кручею юрмилися сотні пожильців Дубовського табору; Коновалець протиснувся над саме урвище, по схилу якого спинався уверх ключ новачків. Усі вони були однакові, немов діти однієї матері, йшли, понуривши голови, ніби на страту; тільки один, вивищившись над нескінченною вервечкою бранців, йшов з підведеною головою й пильно вглядався в юрбу мешканців табору, що зібралася на плато; він ніби дошукувався когось знайомого, врешті виповз, чіпляючись руками за каміння, на берег кручі, став на повний зріст навпроти старшин з трьома зірочками на комірі, одну мить стояв занімілий і враз із великої радості чи то болю вимовив криком ні для кого не зрозуміле слово:
«Ґенку!!!»
Й упізнав Коновалець Романа Дашкевича, кинувся до нього, обняв, і так стояли вони в обіймах, відтиснуті прибульцями у натовп старожилів табору, аж поки не роз'єднав їх вояк, теж із трьома зірочками на комірі кітеля; незважаючи на втому, мав він світле, не замурзане потом обличчя, він один серед новоприбульців усміхався — вродливий, мов княжич. Був це сотник Андрій Мельник.
Конвоїри викрикували: «Вперьод, вперьод, не останавліваться!» І сказав Євген до приятелів: