Долина совісті
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес, Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-42-5
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Долина совісті». Краткое содержание книги:
У нього немає жодного шансу перехитрувати власну Долю і подарувати щастя коханій, та любов здатна творити чудеса. Хай на мить, на кілька митей, назавжди…
Вони попрощались, як зазвичай, на автобусній зупинці. У цій ритуальності було щось навмисне. Влад ішов додому, і йому здавалося чомусь, що летить у космос. Надовго, назавжди. Вулиця, якою виходжено було чимало, видалася йому раптом трапом зорельота; гіркота втрати боролася з передчуттям невідь-чого, але гарного й обов’язково нового.
Тепер усе буде по-іншому. Він не повторить колишніх помилок, усе зробить набіло, він прийматиме рішення і виконуватиме їх, як і годиться чоловікові. Дімка почує ще про Влада Палія…
На асфальті під сміттєвим баком валялася пластмасова дитяча машинка з одним колесом, довга капронова мотузка теліпалася на вітрі. Не задумуючись, Влад нахилився, вхопив мотузочку за твердий вузлик на кінці і потяг машинку за собою.
Машинка котилася, точніше, повзла на череві. Намальований на кабіні водій посміхався намальованою посмішкою.
…Усі вони ще почують. На той час вони давно будуть вільні — від необхідності бачити Влада, говорити з ним… Вони побачать його по телевізорі, але не відчують нічого, крім гордощів за нього — і, певна річ, заздрощів. Тоді, може, він і повернеться. Вони з Дімкою зустрінуться… Дімка ніколи не заздрив йому… і здаватиметься, начебто вони лише вчора розсталися. Їм буде про що поговорити…
Влад спіткнувся. А що, якщо виступати по телевізорі щодня? Як ведучий новин, наприклад? Постійні телеглядачі звикнуть до нього? А цікаво, чи можливо таке?
Він машинально поправив метелика, що сповз на бік. Випрямив спину, гордо підняв підборіддя. Тлустий двірник здивовано витріщилося на юного аристократа в костюмі-трійці, котрий з мрійливою посмішкою тяг за собою дитячу машинку з одним колесом.
Він досягне… Він може домогтися в житті чого завгодно. Мама хоче, щоб він був лікарем… Йому самому іноді цього хочеться… Але головного рішення він іще не прийняв. Він обере самостійно — не дозволить ні обставинам, ні хвилинної слабкості, ні, навіть, мамі вибирати за себе. Треба тільки вибудувати своє життя так, щоб уміння Влада прив’язувати до себе людей зіграло йому на руку, а не на шкоду. А якщо він зуміє це зробити — ого-го! Увесь світ тягтиметься за ним, як ось ця машинка на мотузочці. Тільки не варто поспішати, треба вибрати, чого ж, власне, хочеться більше — бути знаменитим телеведучим? Кіноактором? Чи, навіть, президентом?
«Розумієш, Дім, мені конче треба кудись вступити, не цього року, то наступного. Інакше мене заберуть до армії. Уявляєш, що буде, коли я опинюся в армії?!» — «Та отож…» — «І мама ж… Я маю знайти таке місце, щоб від неї неподалік…» — «Не кажи мені нічого!» — «Я й мовчу. Просто мені все одно доведеться повернутися додому, може, ненадовго…» — «Тільки не раніше осені. Коли все закінчиться. Коли багатьох наших у місті вже не буде… А мене не буде точно, Владку».
Влад зупинився перед дверима свого будинку. Звів очі до завішених вікон — так колись дивилася Іза…
«Обіцяй, Владе, що ти зникнеш на цілісіньке літо, і жодна жива душа в місті не зможе розшукати тебе. Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — всіх тих, хто до тебе прив’язаний. Найліпше, що ти можеш для нас зробити, — це звалити з міста, і — з кінцями… Заприсягнися».
«Обіцяю».
Потяг рушив, стрічка перону поповзла назад. Стоячи біля ятки з морозивом, Дімка дивився кудись убік, а тоді повернув голову і зустрівся з Владом очима.
Недбало підняв руку, помахав — як щоразу дорогою зі школи.
Перон закінчився. Влад повернувся в купе, витяг із сумки підручник з хімії. Говірка сусідка вже розпитувала маму про те, куди вони їдуть (у Старгород), і куди вступає Влад (у медичний), і чи є в них знайомства в приймальній комісії (на жаль, немає), і чи займався Влад з репетитором (що ви, він і так добре вчиться), і чи є де зупинитися (так, у родичів-знайомих), і щось іще, присмачене особистими сусідчиними спогадами…
Біля вікна сиділа дівчина, Владова однолітка. Видавалась знайомою. Може, він бачив її на танцях, або в парку, або ще десь.
Дівча мовчки дивилося у вікно. Дорожня балаканина двох жінок текла повз неї, аніяк її не зачіпаючи. Коли Влад сів навпроти, дівчина мигцем зиркнула на обкладинку підручника. І знову відвернулася.
Зусиллям волі Влад примусив себе розуміти, про що йдеться в книзі. Перечитав розділ утретє, вчетверте, на п’ятий раз сусідчин голос віддалився і зник, начебто між Владом і цією тітонькою у рожевій літній сукні утворилася звуконепроникна стіна. Влад читав, не піднімаючи очей, а дівча навпроти перетворилося на деталь інтер’єру — незгірше за шторки на вікні, вішалки для одягу і валізу на багажній полиці.