Долина совісті
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес, Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-42-5
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Долина совісті». Краткое содержание книги:
У нього немає жодного шансу перехитрувати власну Долю і подарувати щастя коханій, та любов здатна творити чудеса. Хай на мить, на кілька митей, назавжди…
— Ти думаєш, вона тобі зрадіє? — запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.
Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:
— Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.
— Ні, — сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. — Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?
Влада охопив кураж:
— А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?
Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії — зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка — вдавав, що загубив ковпачок від ручки…
Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.
Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…
Та так і завмерла — з відвислою щелепою.
Влад усміхнувся.
І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.
Щезли зморшки. Зникла похмурість. Широко розплющилися вічно примружені очі — карі, молоді, наївні. Географічка сиділа перед Владом — і широко усміхалася, гарненька, помолоділа відразу років на десять, весела добра жінка.
Влад не бачив застряглого під партою Дімки, але відчував його напружений погляд.
— Добридень, — почав було Влад. — Я от самостійно журнал приніс… Перепрошую, тут у мене склалися такі обставини… Така тема… Але я працював самостійно, вивчив три нові, а ви ж сьогодні ставили всім підсумкові з оцих тем, я бо самостійно працював, будь ласка, поставте й мені… Я теж працював над цими темами, хоча й самостійно…
Говорити можна було будь-що, але опорних слів — три: теми, працював, самостійно.
— У тебе зовсім немає совісті, — сказала географічка таким тоном, яким зазвичай зізнаються в коханні.
Помутнілим поглядом зазирнула в журнал…
І вліпила Владові підсумкову «четвірку».
— Ти так багато пропустив… І ти ж не писав контрольної…
Влад акуратно висмикнув з-під рук географічки журнал. Він був розчарований.
— Дякую… До побачення.
І вийшов, залишивши пишноволосу з дивною посмішкою на обличчі — і Дімку, скоцюрбленого під партою.
— Це все-таки не п’ять, — підсумував Дімка, розглядаючи журнал. — Це чотири.
— Ти все бачив? — з притиском поцікавився Влад.
— Але це чотири, — повторив Дімка. — Це все-таки не «відмінно».
— Але ж вона збиралася ставити мені одиницю!
— А може, вона в тебе закохалася, — припустив Дімка. — Вона ж поводиться як закохана. Коли тебе немає — лютиться і розшукує, а коли ж раптом з’явився — все пробачила… І потім — це ж не п’ять. Це чотири.
— То ти мені не віриш? — перепитав Влад.
— Але ж це маячня, — тихо відповів Дімка. — Це ж… усе інакше можна пояснити. По-нормальному… Ось якби ти… на відстані рухав предмети… Або запалював сірника — поглядом… Тоді так…
І обоє надовго замовкли. Журнал треба було негайно здати назад у вчительську — проте вони сиділи один навпроти одного на холодному, дуже широкому підвіконні четвертого поверху і чекали бозна-чого.
— Ти знаєш… — непевно почав Дімка.
— Що?
— З’їжджу-но я до бабусі, — сказав Дімка впевнено, так, начебто прийняв нарешті важливе рішення. — На вихідні. І там застрягну. Придумаю щось… Тож ти не дивуйся, в понеділок я до школи не прийду…
— Адресу бабусину залиш, — по паузі попросив Влад.
— Навіщо?
— Дурень, — розлютився Влад.
— Може, і дурень, — зітхнув Дімка. — Але це дуже важливо. Для мене.
І замовк.
Можливо, він хотів би розповісти, як страшно бути схожим на похмуру географічку. Або на ридаючу Ізу. Чи як страшно було йому в реанімації…
— Розумію, — сказав Влад. — Зрештою…
І подумав: а раптом? Раптом Дімка повернеться через тиждень, задоволений і здоровий, лясне Влада по плечу… і поверне йому його «дурня»?
А раптом!
У понеділок Дімка не прийшов до школи.
Владу наснилася якась маячня. Мережі, нитки, вокзали, одвічні запізнення на потяг, коли треба бігти, але незмога й із місця зрушити…
У вівторок Дімки все ще не було.
У середу — Влад спеціально нікуди не швендяв, сидів удома — зателенькав міжміський дзвінок.