Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Мертвим не болить
Мертвим не болить - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Мертвим не болить

Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:

До книги народного письменника Білорусії увійшли роман Мертвим не болить, повісті У тумані, Облава. Роман Мертвим не болить - найбільш автобіографічний твір письменника, тематично повязаний з подіями Великої Відчизняної війни на Кіровоградщині. Повісті У тумані і Облава - найновіші твори письменника. У повісті У тумані розповідається про події перших місяців фашистської окупації нашої Батьківщини. Повість Облава звучить як реквієм над жертвами сталінських репресій трагічної епохи розкоркулення. Усі твори пройняті глибоким психологізмом, їм притаманна гострота сюжету і безстрашна правда.
1 ... 23 24 25 26 27 28 29 30 31 ... 102
Перейти на страницу:

— Швидше, швидше!

Я не знаю, чи це кричить хтось, чи, може, цей крик рветься з моєї душі. Я тільки кожною частинкою тіла відчуваю, що треба швидше, бо ось-ось вріжуть — танки вже доганяють. Над балкою гул і ляскіт. Бахкають вибухи, і танкові кулемети аж захлинаються у вогненній люті. Довкола крики та лайка. Ні, це не бій, це винищення. До нас підбігає якийсь солдат у гімнастерці без шинелі. Його груди з орденом Слави густо залиті кров'ю. Він задихано хрипить і мовчки падає в підводу — я ледве встигаю затулити Юрка.

Але врешті ми за пагорбком. Тут уже не влучать. Попереду, через півкілометра, у балці, село. Засніжені мазанки, тини, ранкові димки з коминів. І там — дорога. Тут втікачів ще більше. Вони, певно, думають, що в селі порятунок, і дранцюють туди щодуху. Але я відразу помічаю, що в селі пусто. Організованої оборони тут так само немає, тут взагалі майже нікого нема. Видно, піддавшись паніці, дременули й тутешні. А дорога залишилася — впорядковане шосе, мабуть, з Кіровограда. От переріжуть шлях — буде тоді ще більша біда... Похилена набік, загрожуючи щомиті перевернутися, підвода котиться по снігу. До нас біжать люди. Хтось знов звалюється в підводу, кілька поранених чіпляються за краї. Старшого віку боєць у розстебнутій шинелі, ослаблений, трюхає побіч, глухо і мовчки плаче без сліз. Його щетинисте підборіддя судомно сіпається. Старшина без упину лупцює коника. Ми обминаємо одну групу людей, кількох, що біжать поодинці. І це, мабуть, чоловіків з десять. І тоді Сахно рішуче зіскакує на сніг.

— Ану, стій! Стій! — кричить він на бійців і вихоплює з кобури пістолет.— Назад! Позабиваю усіх, як собак! Назад!

Перекинувши віжки Каті, зіскакує з підводи і старшина. Він також кричить: «Стій!» — когось доганяє, в зашийок штовхає до капітана. Сахно подається в другий бік. Звіддалік по схилі пагорбка біжать декілька бійців, і він, не цілячися, бахкає туди з пістолета. Втікачі спочатку спиняються, потім, второпавши, ідуть униз. Біля старшини збирається десятка півтора випадкових людей.

— На пагорб! Марш на пагорб! — кричить Сахно і показує в поле рукою.

Від групи відділяється старшина:

— Братва, ану бігом! У кого гранати — до мене! Ми їм покажемо, де раки зимують!

Зморено і не дуже рішуче вони біжать на пагорб. Сахно ще когось спиняє й жене за всіма. Когось б'є рукояткою пістолета по шиї. Що ж, може, так і треба. Сподіватися тепер нема на кого. Ніхто нас тут не захистить. Тільки самі себе.

У якомусь бездумному пориві я також зіскакую з підводи. Зіскакую й присідаю на одну ногу. Мабуть, таки поспішив. Але чорт із ним! Гинути — так гинути на полі бою. На моє місце зараз же хтось залазить.

Я шкандибаю в степ. Ззаду, віддаляючись, гуркоче підвода, тільки я не оглядаюся. Я знаю — нам уже не зустрітися.

Лише далеченько відійшовши, я кидаю погляд назад. Поблизу нікого. Підвода далеко внизу в'їжджає в село. А де Сахно?

Капітана ніде не видно. Спереду його немає, а позаду на возі чорніє знайома кубанка.

Чомусь мені стає до болю кривдно. Я не розумію чому. Адже це підло. Хіба ж так можна?

Тим часом невеличка група старшини поспіхом розбігається в цеп. Тоді, душачись кривдою, я знімаю з-за спини карабін і виходжу на пагорб.

19

Проте годі вже згадувати.

Нам приносять вечерю і обід — усе відразу за сьогодні. Немолода гладка офіціантка ставить дві тарілки з біфштексом, по оселедцю з цибулею. Я, похмурий від спогадів, спостерігаю її спритні руки і думаю, що так можна здуріти. Згадувати все це не набагато легше, ніж колись було пережити. Усі муки, всі страждання й поневіряння відновлюються. Зрештою, воно й зрозуміло: дуже вже багато нервів і сил це мені коштувало.

Мій сусіда жвавішає. Відкидає газету і задоволено присовується до столу. Передусім він бере кругленьку карафку і наливає дві чарки.

— Ну, що ж! Прошу... До речі, я не знаю, як вас величати,— каже він, затримуючи підняту чарку. Я розважливо беру свою.

— Василевич.

— Василевич? А я Горбатюк. Павло Іванович.

З-під чола я пронизливо дивлюся йому просто в очі. Ні, чорт забирай, для Сахна він занадто впевнено поводиться. Здається, я даремно насторожився, занепокоївся, накоїв собі клопоту. Він кидає на мене короткий, зовсім приятельський погляд:

— Ну, будьмо здорові!

І зі стриманою насолодою випиває. Хекнувши, бере виделку. Я тримаю свою чарку в руці. Щоб пити за здоров'я, треба його мати. Інакше це пустий і формальний тост. У мене, однак, є інші. Я питиму не «за». Я вип'ю «проти». Проти всього, що мене привело сюди. Щоб більше з ним і не знатися.

Ми починаємо мовчки, зосереджено їсти. Правда, про голод я вже забув, тому неохоче вибираю з оселедця кільця цибулі. І поглядаю на наших сусідів. Вони за спиною Горбатюка (якщо він Горбатюк). За двома присунутими столиками четверо хлопців і троє дівчат п’ють шампанське. Одна, що сидить при дальшому кінці стола, маленька, жвава красуня. Вона вся червоненька: і сукня, і брови, і навмисне вільно розсипана копиця волосся. Ні секунди вона не сидить спокійно — сміється, плескає в долоні, щось намагається, довести друзям. Очі її так і палають від захоплення. На неї скеровані погляди всіх чотирьох хлопців, та й дві блондинки раз у раз спиняють на ній свої підмальовані чорні очі.

— Ви воювали? — мовби знічев'я, просто в лоб запитую я в Горбатюка. Той з почуттям власної гідності випростується в кріслі:

— Аякже! Усю війну. На Західному, а потім на Другому Білоруському.

— А на Другому Українському не були?

— Українському? Ні, не був. На Україні, на жаль, не був, не довелося. Більше в Білорусії. У Польщі. Берлін брав...

Він енергійно і зі смаком працює дужими квадратними щелепами. І знов той самий спокій, трохи навіть гонористий тон — брав Берлін! Ні, мабуть, я таки несусвітний дурень. Ідіот. Мало не вчинив свинства та неподобства. І все тому, що ось уже стільки літ не можу забути про те прокляте минуле. Чи не ліпше махнути на нього? Як інші.

Якби ж було можна...

Горбатюк тим часом відсовує порожню тарілку і знов піднімає карафку.

— Ну, то що? По другій? За перемогу.

Пригадав! Після свого дорогого здоров'я він п'є за перемогу. Нічого собі вояка. Цього разу він простягає руку, і ми цокаємося. Горбатюк відразу перехилив чарку в рот. Я свою нерішуче тримаю в руці. З-за сусіднього столу, хитро й беззвучно сміючися всім личком, торкається губами свого келиха чорнявка. Її компанія за столом вибухає реготом:

— Ерна, блискуче!

— Люба моя, твою лапочку!

Плечистий блондин у сірій, з кишеньками сорочці схиляється над її рукою. Горбатюк озирається і багатозначно киває головою:

— Дармоїди, напевно?

Я не відповідаю. Посуд на столі віддзеркалює розсипи ресторанних вогнів. Побіч, коло свого столика в простінку, брязкотить виделками офіціантка. У залі притишений гамір. Добре, що привокзальні ресторани ще обходяться без оркестрів. А то б розкололася голова.

Тим часом Горбатюк береться за ніж і виделку.

— Ви офіцер? — запитую я.

— Гвардії майор запасу.

Він відрізає шматок біфштекса і відправляє його в рот. Майор? Може бути. Зрозуміло, після капітана майор. Коли справді не Сахно, то, певно, якийсь командир батальйону.

А може, політпрацівник? Чи помпотех? Чи, скажімо, танкіст. Якщо танкіст, я йому признаюся у всьому і попрошу пробачення. Перед танкістом я зніму шапку.

20

З пагорба дванадцять німецьких танків видно як на долоні. Звузивши інтервали, всі в ряд, вони повзуть по широкій балці. Правда, повзуть обережно, видно, гусеницями душити втікачів не прагнуть — вони їх знищують вогнем. Глибинний нутряний гул, усе наростаючи, пливе над землею.

1 ... 23 24 25 26 27 28 29 30 31 ... 102
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)