Мертвим не болить

19

Проте годі вже згадувати.

Нам приносять вечерю і обід — усе відразу за сьогодні. Немолода гладка офіціантка ставить дві тарілки з біфштексом, по оселедцю з цибулею. Я, похмурий від спогадів, спостерігаю її спритні руки і думаю, що так можна здуріти. Згадувати все це не набагато легше, ніж колись було пережити. Усі муки, всі страждання й поневіряння відновлюються. Зрештою, воно й зрозуміло: дуже вже багато нервів і сил це мені коштувало.

Мій сусіда жвавішає. Відкидає газету і задоволено присовується до столу. Передусім він бере кругленьку карафку і наливає дві чарки.

— Ну, що ж! Прошу... До речі, я не знаю, як вас величати,— каже він, затримуючи підняту чарку. Я розважливо беру свою.

— Василевич.

— Василевич? А я Горбатюк. Павло Іванович.

З-під чола я пронизливо дивлюся йому просто в очі. Ні, чорт забирай, для Сахна він занадто впевнено поводиться. Здається, я даремно насторожився, занепокоївся, накоїв собі клопоту. Він кидає на мене короткий, зовсім приятельський погляд:

— Ну, будьмо здорові!

І зі стриманою насолодою випиває. Хекнувши, бере виделку. Я тримаю свою чарку в руці. Щоб пити за здоров'я, треба його мати. Інакше це пустий і формальний тост. У мене, однак, є інші. Я питиму не «за». Я вип'ю «проти». Проти всього, що мене привело сюди. Щоб більше з ним і не знатися.

Ми починаємо мовчки, зосереджено їсти. Правда, про голод я вже забув, тому неохоче вибираю з оселедця кільця цибулі. І поглядаю на наших сусідів. Вони за спиною Горбатюка (якщо він Горбатюк). За двома присунутими столиками четверо хлопців і троє дівчат п’ють шампанське. Одна, що сидить при дальшому кінці стола, маленька, жвава красуня. Вона вся червоненька: і сукня, і брови, і навмисне вільно розсипана копиця волосся. Ні секунди вона не сидить спокійно — сміється, плескає в долоні, щось намагається, довести друзям. Очі її так і палають від захоплення. На неї скеровані погляди всіх чотирьох хлопців, та й дві блондинки раз у раз спиняють на ній свої підмальовані чорні очі.

— Ви воювали? — мовби знічев'я, просто в лоб запитую я в Горбатюка. Той з почуттям власної гідності випростується в кріслі:

— Аякже! Усю війну. На Західному, а потім на Другому Білоруському.

— А на Другому Українському не були?

— Українському? Ні, не був. На Україні, на жаль, не був, не довелося. Більше в Білорусії. У Польщі. Берлін брав...

Він енергійно і зі смаком працює дужими квадратними щелепами. І знов той самий спокій, трохи навіть гонористий тон — брав Берлін! Ні, мабуть, я таки несусвітний дурень. Ідіот. Мало не вчинив свинства та неподобства. І все тому, що ось уже стільки літ не можу забути про те прокляте минуле. Чи не ліпше махнути на нього? Як інші.

Якби ж було можна...

Горбатюк тим часом відсовує порожню тарілку і знов піднімає карафку.

— Ну, то що? По другій? За перемогу.

Пригадав! Після свого дорогого здоров'я він п'є за перемогу. Нічого собі вояка. Цього разу він простягає руку, і ми цокаємося. Горбатюк відразу перехилив чарку в рот. Я свою нерішуче тримаю в руці. З-за сусіднього столу, хитро й беззвучно сміючися всім личком, торкається губами свого келиха чорнявка. Її компанія за столом вибухає реготом:

— Ерна, блискуче!

— Люба моя, твою лапочку!

Плечистий блондин у сірій, з кишеньками сорочці схиляється над її рукою. Горбатюк озирається і багатозначно киває головою:

— Дармоїди, напевно?

Я не відповідаю. Посуд на столі віддзеркалює розсипи ресторанних вогнів. Побіч, коло свого столика в простінку, брязкотить виделками офіціантка. У залі притишений гамір. Добре, що привокзальні ресторани ще обходяться без оркестрів. А то б розкололася голова.

Тим часом Горбатюк береться за ніж і виделку.

— Ви офіцер? — запитую я.

— Гвардії майор запасу.

Він відрізає шматок біфштекса і відправляє його в рот. Майор? Може бути. Зрозуміло, після капітана майор. Коли справді не Сахно, то, певно, якийсь командир батальйону.

А може, політпрацівник? Чи помпотех? Чи, скажімо, танкіст. Якщо танкіст, я йому признаюся у всьому і попрошу пробачення. Перед танкістом я зніму шапку.