Мертвим не болить
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "
- ISBN: 5-308-00709-8
- Переводчик: Тетяна Кобржицька
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:
— Городами, городами давай! Туди, в кінець! Дорогою не пройти,— командує мій помічник.
Ми вимітаємось у двір, оббігаємо розбитий ріг хати, в якій мали притулок, і кидаємося городами. З боку тягнеться тин, на верху якого напнуто колючий дріт, що взявся памороззю.
Ми йдемо вздовж тину. Тільки я ходок таки поганий, і Катя з німцем нас обганяють. Добре, що від вогню ззаду прикриває хата. Але з вулиці нас уже побачили. Не встигаємо ми трохи відбігти, як люта черга врізається в стріху цієї хатини. Дощенту розбиває комин, і рештки його градом сиплються зі стріхи. У повітрі солома і сніг. Біля наших голів вищать кулі.
— От дають, сволота! — злісно озирається боєць. — Такий драп влаштували... і хоч би тобі хто! Не війна, а розправа. А я он кидався, кидався з тим вашим безногим. Чоловік з двадцять ми затримали. Та врешті самі напоролися...
Я нічого не тямлю, ніби перебуваю в якомусь німому заціпенінні. Думки плутаються. У гарячковому запалі не можу додуматись, що робити далі, як діяти. Я тільки відчуваю, що Юрко гине, що я не врятую його, не встигну. Мене проймає жах від того нутряного хрипу, яким він заходиться. З рота його все йде кривава піна, і мені здається, що він задихаєтся. Я раз у раз затримуюся і повільно підхоплюю його голову, яка, на жах, відкидається вниз. Юрко то стогне, то раптом змовкає, і мені здається: кінець!
У кінці тину ми продираємося через тугі, наче дріт, гілляки вишняку на обніжку. Нова близька черга кладе нас у бур’ян. Як тільки вона пролітає, мій помагач схоплюється і відсторонює мене від Юрка.
— Постривай! Давай я!
Довгий, рукастий і, видно, дужий, він одним махом кидає Юрка на спину. Пригнувшись, широчезним кроком простує в сніг. Я оглядаюся — танки вже всі втягнулися в село. На косогорі по той бік пусто. Незабаром вони будуть тут.
— Давай швидше!
Обома руками спираючись на карабін, я біжу за бійцем. Тепер мені значно легше, якби ж не нога...
— Чорт забирай! — каже він, ледь обернувшись до мене під ношею.— Вискочив без гімнастерки. А з нею і всі документи ляснули. І треба ж було, як на ту біду, заночувати в крайній хаті!
«Заночували! — машинально повторюю я, бо іншого не чую. Інше не доходить до моєї свідомості.— Заночували. І проспали, прогавили все на світі...»
— А ви хто? — питаюся навздогін.
— Я? Та старшина з ДОПу 1 , Євсюков. Не чув такого? — каже він, широко ступаючи по снігу.
Хто його знає, може, й чув. Справді, у ДОПі — це не в батальйоні: там навіть сержанти відомі всій дивізії. Тільки тепер я вже не пригадую. Тепер це не має значення. Я відкидаю геть штахетину, що заважає, і ми перелазимо на сусідній город. Попереду біжить Катя з німцем.
— Нічого! — заспокоює мене, а може себе самого, старшина.— Затримають! Повинні ж затримати! Ну й село! Ну й ранок! Що тільки коїться! Душа горить болем і кривдою. Але що вдієш?!
Раптом ми чуємо: Катя з німцем щось кричать нам, і вони повертають між хатами до вулиці. Я аж припиняю ходу і вухом уловлюю на секунду, як десь неподалік за хатами гуркоче підвода. У гримкотінні вибухів ми не відразу почули її і, мабуть, спізнилися. Старшина рвучко біжить. Я знов відстаю. Ми долаємо подвір'я, завалене соломою, і вискакуємо на вулицю. Посеред дороги просто на нас шалено летить підвода, яка з верхом чимось навантажена.
18
— Стій! Стій! — кричу я розпачливо й люто, бо відчуваю, що це остання наша можливість врятуватися. Іншої вже не буде.
— Стій! — реве Євсюков. На мої руки він звалює з себе Юрка і кидається просто під копита коней. Але пара рудих, видно, налякана не менш від людей, проноситься повз нас, не спиняючись. З-під копит на мене сипле грудками снігу. На підводі ціла гора якихось лантухів і зверху на них, як на возі із сіном, боєць. Другий на передку шалено поганяє коней.
— Стій! Хусаїнов, стій!
Старшина кидається навздогін. Підвода, розвернувшись мало не впоперек вулиці, спиняється. До неї вже біжать Катя з німцем, їм ближче. Я щосили тягну під пахви Юрка. Він непритомний і страшенно важкий. Ноги мої в'язнуть у м’якому, як пісок, перетертому колесами снігу — хоч би встигнути! Ззаду нас закриває крутий вигин дороги, де ми вночі наскочили на причіпливого капітана. З того кінця вулиці ще не видно. Танки нас не бачать.
Тр-р-рах! Тр-рах! Тіу-у-у... Бах!
Це все там, за поворотом, звідки, на наше щастя, вискочила ця підвода. Але що це — здається, всі ми в ній не помістимося: стільки вантажу! Добре, що хоч там якийсь знайомий старшини. Може, покладемо Юрка... Старшина підбігає до воза і хапається за мотуззя, яким перев'язано вантаж.
— Скидай шмаття! Скидай усе! Швидко! — задихано кричить він тому, що на самому версі воза. Але той, видно, не поспішає розвантажувати. Він ще нижче вгинається на своєму мотлосі і штурхає їздового:
— Пошол! Нелзя скідай! Не разрешал!
— Ти що, очманів? Поранені ж! — кричить старшина і зриває з воза мотузку. Два тюки важко звалюються на дорогу, декілька кидає вбік старшина. Боєць на возі схоплюється на широко розставлені ноги.
— Нелзя! Я отвечал! Я распіска давал!
Він згори ногою пхає в плече старшину. Той, однак, хапає його за валянок і з силою шарпає вниз.
— Дурень! Геть звідси!
Хусаїнов, незграбно вигнувшись, падає задом у сніг. Старшина миттю зіскакує на підводу і починає несамовито скидати все на дорогу.
— До бісової матері! Люди гинуть! — кричить він на возі і повертається до їздового, який перелякано тримає коней.— Ану, скидай скоріше!
Я з усієї сили тягну Юрка і сподіваюся на удачу: а може, таки встигнемо? Встигнемо! Біля підводи вже Катя з німцем, вони підтягують туди льотчика і, посадивши його на сніг, також починають скидати з підводи важкі паки. Тепер мені видно, це ватянки, певно, з якогось складу ВВЗ.
Хусаїнов тим часом пружно зіп'явся на ноги. Щось люто кричить, хапається за карабін, який стирчить у нього за спиною. Він здирає його через голову і відступає на крок. Тої ж миті бахкає постріл. Схопившись за руку нижче ліктя, старшина на возі, нічого не розуміючи, випростується. З пальців на тюки капає кров.
— Ах ти, гаде! — після миттєвої розгубленості визвіряється він на Хусаїнова.— Ти так? Так, сволото?
— Стійте! Схаменіться! Що ви робите! — кричу я. До Хусаїнова, просто на його карабін, кидається Катя. Але він вивертається.
— Стролал вас буду! Убівал буду! Я распіска давал! Приказ бірал! — безтямно кричить Хусаїнов, знов клацаючи затвором. Старшина, однак, швидше за нього рве затвор автомата і просто з грудей б'є коротенькою, в три кулі, чергою. Поверх голів. Хусаїнов перелякано змахує рукою, немов хоче захиститися.
— Дурень! Ідіот! Гад! — кричить на возі старшина.
Я кладу Юрка на сніг — боже ж мій, що це робиться! Що дієтьсяі Навіщо так? Але моє почуття протесту тут же зникає: зовсім близько вибухає снаряд. Тр-рах! Шматками глини й пилом присипає всю дорогу. Позаду одним краєм осідає в сніг мазанка, що стояла на повороті. Але це не міна — це вже танки. Видно, підходять. Скоро всиплять і нам.
Вибух нас підганяє. Я підхоплюю Юрка. Від воза до мене кидаються Катя з німцем — дякую їм обом. У Каті на обличчі рішучість і відчай. Волосся вибилося з-під шапки, кожушок розстебнутий. Німець напружений і мовчазний, він, здається, намагається щось почути. Ніби його увага не тут, а десь далеко, може, там, де бій. До своїх прислухається, чи що? Тільки тепер чорт з ними, тепер швидше б!
— Швидше! — кричить з підводи старшина.
У ній майже пусто, на дні корчиться льотчик. Ми кладемо туди Юрка, потім увалююся я. Катя вибирається вже на ходу, їздовий безжалісно б'є коней. Підвода здригається, я ледве утримався позаду, озираюся — з-за повороту поки нікого.
Невже вирвалися?
І раптом попереду тріск, вогонь, гримкотіння. Хмара землі зі снігом шугає до неба, і ми з ходу врізаємося в це жахливе пекло диму, землі і снігу. Коні рвонули вбік, підвода неймовірно хилиться. Щоб не вилетіти, я обіруч чіпляюся за її край. Поруч розпачливо лається Катя: