В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— На Ілірію? — здивувався Командир.
— А тож ще куди? Вони житимуть із нашим народом і згодом стануть справжніми ілірійцями.
— А хто ж тоді залишиться на їхній рідній планеті? Штурман знизав плечима.
— А… ніхто. Голуба планета віднині й навічно стане безлюдною.
— Ти жахливі слова говориш, мій юний друже! — насупив білі брови Командир. — І говориш їх байдужим тоном, майже механічно, як наш Головний Мозок, — і взуваючись, сердито бурчав. — Як це планета людей стане… безлюдною? Вони, — і кивнув у сад, де гуляли юнак і дівчина, — єдина брунька спаленого громом дерева життя цієї планети. Розумієш — єдина брунька. Остання! Розпуститься вона, викине листячко, а згодом і пагінець, що виросте в гілку, а далі в дерево — вціліє тутешнє людство. А засохне остання брунька — все. На ній обірветься ланцюжок розумного життя в системі Жовтої зірки.
— То що ж робити? — Штурман дивився на нього запитливо і водночас з повагою, чекаючи від Командира єдиноправильного рішення.
А Командир чи не вперше невиразно знизав плечима і чи не вперше у своєму житті не міг дати точної і мудрої відповіді.
— Я одне знаю: ані забрати їх із собою ми не можемо, ані лишити їх тут напризволяще… теж не можемо.
Міжзоряний корабель ілірійців уже був готовий до старту.
І хоч він ще робив витки навколо Голубої планети на планетарних двигунах, та в систему керування його маршових двигунів Головний Мозок вже увів платинову стрічку з курсом корабля до сузір’я Оріона. Всі системи, всі його контрольні блоки доповіли Мозку про готовність № 1, а він, у свою чергу, теж доповів Командиру про готовність № 1. Передстартову сирену було поставлено на позначку «120 хвилин» — рівно стільки часу залишалося до того, як будуть увімкнені маршові двигуни.
Востаннє Командир і члени екіпажу (крім чергових) спустилися на планетоході в квадрат 075–012 — треба було вирішити, що робити з двома уцілілими аборигенами планети.
Та ніхто не встиг ще й слова мовити, як Командир зненацька сказав:
— Я залишаюсь тут! На Голубій планеті. Назавжди.
Приголомшені ілірійці мовчали, бо не йняли віри почутому.
А Командир говорив жорстоко і говорив жорстоко про самого себе:
— Я старий і живим мені вже ніколи не долетіти до рідної Ілірії. Так, так, і, будь ласка, не сперечайтесь зі мною і не запевняйте мене, що я, мовляв, ще молодий… Молоді ви і то повернетесь додому через півстоліття сивими і старими, а на що розраховувати мені? Хіба на те, що у спецкапсулі ви привезете на Ілірію мій труп?.. Хоча, звичайно, не виключена можливість, що я і живим дотягну. Трапляються ж у нас довгожителі, які дотягують до ста двадцяти і більше літ, але… Але краще не ризикувати. Я потрібний тут, на Голубій планеті, адже без допомоги, двоє врятованих нами тутешніх людей — хлопець і дівчина — загинуть. А з ними назавжди урветься тоненька ниточка розумного життя Голубої планети. Ілірія нам ніколи не простить, що ми кинули братів своїх по розуму напризволяще.
Помовчав і закінчив, як риску підвів:
— Ми і вони — з різних планет, але ми і вони — Люди. Тож і мусимо простягати одне одному руку Порятунку.
І стало їх на сплюндрованій Голубій планеті уже троє.
А в дзвінкій високості неба срібним птахом линув корабель.
Ось він зненацька застиг.
«Вимкнули планетарні двигуни і зараз увімкнуть маршові, — встиг подумати колишній командир того корабля і в ту ж частку секунди на місці срібного птаха раптом з’явився жовтувато-вогняний еліпсоїд. А коли він розвіявся — срібного птаха у піднебессі не було… Він зник, і зник навічно, стрибнувши в чорний морок космосу. І ледве його колишній Командир встиг це усвідомити, як невидимий корабель був уже за мільйони і мільйони кілометрів від Голубої планети.
І збагнувши те, командир в одну мить постарів літ на сто.
Наче білим інеєм вкрилась його велика голова, він зігнувся і мовби аж зростом поменшав. Вітер бавився його білою бородою, колошматив її і зоряний капітан на очах ставав просто дідом, просто старим… Та незборима, всеперемагаюча сила життя, що нуртувала ще в його дужому тілі, здолала миттєвий відчай і тугу, він випростався, в очах його під кущуватими білими бровами спалахнули затяті вогники….
— Що з тобою, дідусю? — підбігли до нього хлопець та дівчина і на їхніх безжурних обличчях з’явилися перші емоції — співчуття і турбота за старого. — Тобі зле?