У чому ж таємниця?

Жакліна зашарілась. Жан-Луї поспішив їй на допомогу.

— Сказати їм, Жакліно? — а тоді звернувся до матері. — Щоб ви відразу знали, ми збираємось…

— Це ти про те, що було між рядками в останньому листі? — перебила його мати.

— Почувайте себе в нас як дома, — ласкаво сказав Жакліні старий Маршан.

— Однак не подумайте, що нас тільки шлюбні плани змусили так несподівано приїхати до Парижа, — виправдовувався Жан-Луї.

— Спершу влаштовуйтеся, діти. А потім зайдете до мене в кабінет.

Жакліна не збиралась ночувати в Маршанів, вона мала намір поїхати до тітки Агати. Домовилася з Жаном-Луї, що той відвезе її ще до вечері. А поки пані Маршан готувала чай, завітали до кабінету Жоржа Маршана.

— Тату, ти знаєш цього чоловіка? — відразу перейшов до справи син.

Старий Маршам начепив окуляри й узяв у руку фотографію, що син кинув на стіл перед ним.

— Де ти це знайшов? — здивувався батько.

Жан-Луї розповідав про все, що сталося в Персаку, не змовчавши й про їхню нічну операцію. Жакліна розглядала свого майбутнього свекра.

Посивіла чуприна спадала йому назад, а чоло було вже лисувате. З худорлявого лиця Жоржа Маршана не сходила втома, ніби свідок про нелегкі роки життя, одначе виразні очі, що світилися життєрадістю, надавали його обличчю молодого виразу. Стрункою поставою Жорж Маршан взагалі був схожий на юнака, хоч йому вже сповнилося п'ятдесят.

Жан-Луї не встиг іще розповісти до кінця про свою пригоду, як на порозі кабінету стала з тацею в руках його мати. Їй було років сорок п'ять. Темнокоса, але не схожа на зовсім чорну Марі Перрен, ще струнка, досить вродлива жінка. Коли вона всміхалася, її тонкий ніс кумедно задирався вгору. Відколи приїхали Жакліна й Жан-Луї, її чорні очі вже котрий раз спалахували ніжністю.

Жорж Маршан жадібно ловив кожне синове слово. Мати також прислухалася до розмови, розставляла перед ним на столі тарілочки.

— Сподіваюся, що я марно не витратив часу. Як гадаєш, тату? — спитав наприкінці син.

На обличчі батька появилася знайома іронічна посмішка, яку так часто бачила Жакліна на лиці Жана-Луї.

— Так, особливо ваша вчорашня операція… Ти порушив закон, хоч як ніхто інший мусив знати його. Вчинок вельми несерйозний з боку юриста. Тепер я не можу звернутися до певних людей, які б могли допомогти перевірити все це.

Жан-Луї позіхнув і всміхнувся. А його батько, несподівано змінивши тон, заговорив рішучим голосом:

— Так, я його пізнав. Сумніви, якщо вони ще в мене збереглися за ці чотирнадцять років, почали розвіватися після того, що ти мені розповів. Гаспар належав до нашого партизанського загону. Він мав брата-близнюк який ніколи не був партизаном, але — я певен того — він принаймні двічі підмінював свого брата-партизана, проникаючи по нашого загону. Ще тоді деякі речі збудили в нас недовіру. Ця підміна одного на другого, а також грошові витрати, що перевищували їхні вбогі прибутки, змушували нас тримати їх осторонь від партизанських таємниць. Ми навіть були запланували передислокацію. Та страх, що їх можуть викрити, прискорив підлу зраду Гаспарів. Однак частині загону пощастило врятуватись.