Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Прочитавши листа, Василь задумався. Що ж, як то кажуть, згори видніше… Він зуміє розширити підприємство, налагодити ділові стосунки з іншими країнами. Зрозуміле і бажання «батька», щоб він завів знайомство із сильними світу цього. Буде виконано!..
Постановити отак неважко, але де і як він зможе знайти цих людей і зійтися з ними близько? Будучи фактично хазяїном рекламної фірми, що стала останнім часом модною, Василь познайомився з багатьма парижанами, але то були комерсанти, власники різних торгових підприємств або їхні представники, яких цікавило тільки одне — торгівля, збут, реклама. Гаяти час на таких людей не було рації…
Він подумав, що для зв'язку і знайомства з людьми може прислужитися церква. До того ж непогано зарекомендувати себе віруючою людиною… Довідавшись у тітки Ежені адресу парафіяльної церкви святого Варфоломія, він якось надвечір пішов туди. В церкві нікого не було, крім трьох бабусь у чорному, але Василь скоріше відчув, ніж побачив, що його прихід не лишився непоміченим. Підійшовши до вівтаря, він став на коліна і довго старанно молився. А підвівшись, уздрів перед собою літнього абата.
— Добридень, мосьє, — привітно сказав той. — Якщо не помиляюсь, я бачу вас уперше в моїй парафії.
— Благословіть, отче мій! — Василь схилив голову і, коли абат закінчив молитву, відповів на його запитання — Ви правду сказали, я кілька днів тому, поселився в цьому кварталі і поспішив до церкви, щоб просити вас бути моїм сповідником.
— Охоче… Судячи з вашого акценту, ни іноземець?
— Я — підданий Чехословацької республіки, словак за національністю, католик за віросповіданням. Присвятив себе комерційній діяльності — компаньйон рекламної фірми. Одружений, дітей бог не дав, живу недалеко звідси…
Абат дістав з кишені книжку і, записавши адресу нового парафіянина, сказав:
— Ви і ваша дружина, якщо вона теж католичка, можете сповідатися у мене в будь-який вівторок, четвер або неділю після служби.
Василь подякував, кинув у тарілку для пожертвувань п'ятифранкового папірця і вийшов на вулицю.
Минали день за днем.
Директор-розпорядник універмагу Шарль де ла Граммон замовив фірмі «Жубер і компанія» оформити ще кілька вітрин. Він зателефонував Василеві і попросив завітати до нього для ділової розмови.
— Мушу признатися, — сказав він Василеві, коли той зручно всівся у кріслі біля його стола, — що тематичні реклами вашої фірми, як виявилось, дуже дійові! Публіці подобається нова, яскрава вітрина, але… — де ла Граммон помовчав, — але ми витрачаємо на рекламу надто багато грошей. Нам доводиться досить часто міняти оформлення вітрин — неодмінно раз на місяць. Дорога це, скажу вам, утіха! Я запросив вас, щоб порадитися — чи не можна виготовляти більш фундаментальну декоративну установку, щоб потім міняти в ній тільки деталі?
— Чому ні? Правда, це вам обійдеться трохи дорожче, але витрати окупляться з лишком. За кілька днів я подам вам ескізи і приблизну калькуляцію.
— Чудово! З людиною, яка одразу вас розуміє, приємно мати діло!
Прощаючись, Василь побачив тенісну ракетку в чохлі, що лежала на підвіконні.
— Ви граєте в теніс, мосьє? — спитав він.
— Я маю честь бути віце-головою тенісного, клубу, — відповів де ла Граммон.
— Заздрю вам! — Василь зітхнув. — Я понад рік не тримав у руках ракетки.
— Ну, це нічого! Навички швидко відновлюються. Хочете, пограємо якось?
— Із задоволенням! На батьківщині мене колись вважали непоганим тенісистом — я не раз брав призи. А от що вийде тепер…
— Якщо ви зможете, то завтра, о шостій вечора, я чекатиму на вас у тенісному клубі. Тільки назвіть своє прізвище, — швейцара буде попереджено. Адресу клубу знаєте?
— На жаль, ні! Я ж провінціал.
Де ла Граммон записав адресу клубу і подав аркуш Василеві.