Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Штірліц ніколи не думав наперед, як розвиватимуться події в деталях. Він часто згадував один епізод: прочитав його в поїзді, коли пересікав Європу, їдучи до Анкари, — епізод закарбувався в пам'яті на все життя. Якось, писав бувалий літературознавець, Пушкіна спитали, що буде з чарівною Тетяною. «Спитайте про це в неї, я не знаю», — роздратовано відповів Пушкін. Штірліц розмовляв з математиками й фізиками, а найбільше після того, як гестапо заарештувало фізика Рунге, який працював над атомною проблемою. Штірліц цікавився, в якій мірі теоретики науки заздалегідь планують відкриття. «Це неможливо, — відповідали йому. — Ми лише визначаємо напрямок пошуку, все інше — в процесі експерименту».
В розвідці так само. Коли операцію задумано в дуже точних рамках, можна чекати провалу: порушення бодай одного заздалегідь обумовленого зв'язку може потягти за собою крах головного. Побачити можливості, націлити себе на те чи інше вузлове завдання, особливо коли працювати доводиться самому, так вважав Штірліц, можна домогтися успіху з більшою ймовірністю.
«Отже, пастор, — сказав собі Штірліц. — Займемося пастором. Він тепер, після того як Клауса знищено, практично безконтрольно підкоряється мені. Я доповідав Шелленбергу про те, що зв'язків пастора з екс-канцлером Брюнінгом встановити не вдалося, і він, судячи з усього, втратив до старого інтерес. Зате мій інтерес до нього виріс — після наказу Центру».
(З партійної характеристики члена НСДАП з 1939 року Айсмана, оберштурмбанфюрера СС (IV відділ PCXА): «Істинний арієць. Характер, що наближається до нордичного, стійкий. З товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов'язок. Нещадний до ворогів рейху. Спортсмен, відзначений призами на змаганнях стрільців. Чудовий сім'янин. Зв'язків, які порочили б його, не мав. Його відзначено нагородами рейхсфюрера СС...»)
Мюллер викликав оберштурмбанфюрера Айсмана пізно вночі: він поспав після коньяку Кальтенбруннера і почував себе непогано.
«Справді, цей коньяк якийсь незвичайний, — думав він, масажуючи потилицю великим і вказівним пальцями правої руки. — Від нашого голова розвалюється, а від цього зразу пошегшало. Потилиця тріщить — від тиску, не інакше, це звичайна річ…»
Айсман подивився на Мюллера червоними очима й усміхнувся своєю обеззброюючою, дитячою усмішкою.
— У мене теж розколюється череп, — сказав він, — мрію про сім годин сну, як про манну небесну. Ніколи не думав, що муки безсонням — найстрашніші муки.
— Мені один наш російський агент, у минулому запеклий бандюга, розповідав, що вони в таборах варили собі якийсь хитрий напій з чаю — «чефір». Він і п'янить, і бадьорить. Чи не спробувати нам? — Мюллер несподівано засміявся. — Все одно доведеться пити цей напій у їхніх таборах, то чи не пора заздалегідь освоїти технологію?
Мюллер вірив Айсману, тому з ним він жартував зло і чесно і так само розмовляв.
— Послухайте, — вів далі Мюллер, — тут якась незрозуміла каша заварюється. Мене сьогодні викликав шеф. Вони всі фантазери, наші шефи… Їм можна фантазувати — у них немає конкретної роботи, а давати керівні вказівки вміє навіть шимпанзе в цирку… Розумієте, в нього виріс величезний зуб на Штірліца…
— На кого?!
— Так, так, на Штірліца. Єдина людина в розвідці Шелленберга, до якої я ставлюся з симпатією. Не блюдолиз, спокійний чоловік, без істерики і без показної запопадливості. Не дуже я вірю тим, хто крутиться біля начальства і виступає без потреби на наших мітингах… А він мовчун. Я люблю мовчунів… Якщо друг мовчун — це друг. Ну, а якщо вже ворог — то це ворог. Я таких ворогів поважаю. У них є чого повчитися…
— Я знаю Штірліца вісім років, — сказав Айсман, — я був з ним під Смоленськом і бачив його під бомбами: він висічений з кременю й сталі.
Мюллер поморщився:
— Що це вас на метафори потягло? Від утоми? Лишіть метафори нашим партійним бонзам. Ми, сищики, повинні мислити іменниками й дієсловами: «він зустрівся», «вона сказала», «він передав»… Ви що, не допускаєте думки…
— Ні, — відповів Айсман. — Я не можу повірити в нечесність Штірліца.
— Я також.
— Мабуть, треба буде тактовно переконати в цьому Кальтенбруннера.
— Навіщо? — помовчавши, спитав Мюллер. — А коли він хоче, щоб Штірліц був нечесний? Навіщо ж його переконувати? Зрештою Штірліц же не з нашої контори. Він з шостого управління. Нехай Шелленберг потанцює…