Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— А шарфюрер? Знає він, чим заповнена валіза?
— Здогадується. Можливо, не уявляє собі чітко цінності паперів, проте, як бачите, де заховано архів Крилача, він так і не сказав. Шарфюрер — хитра бестія. Він встиг зорієнтуватися.
— І, мабуть, не без допомоги того ж вашого Гольбаха. Вас не здивував, Вентріс, підозрілий провал у пам’яті обох? Коленда не називає містечка, в якому розташувався тоді госпіталь, Гольбах теж «забув», як воно зветься. Вони приховують від нас навіть приблизні координати, де заховано папери.
— Та й правильно роблять, побий мене грім! Не думайте, Уррен, що ми маємо справу з наївними простаками, які підставляли голови під кулі поліцейських у Східній Німеччині тільки тому, що їм не терпілося відкрити нам свою схованку. Я знаю Гольбаха не один рік. Він розуміє, що ми з вами не проминемо випадку обійтися і без нього, і без шарфюрера. Визволяючи Коленду, Гольбах ставив на карту своє життя, і цілком природно, хоче зірвати крупний банк.
— Він обрав роль посередника між нами та шарфюрером?
— Ні, Гольбах претендує на роль компаньйона в цій справі і постарається не спускати шарфюрера з своїх очей. Адже Гольбах теж не знає, де лежить чемодан.
— Отже, вони діятимуть удвох?
— Про це слід подумати. Можливо, доведеться навіть… той… усунути Гольбаха з гри. Ви мене розумієте, Уррен?
— Так. Але, крий вас боже, Вентріс, не варто поспішати. Якщо шарфюрер тільки помітить, що з Гольбахом сталося негаразд, він відразу зрозуміє, що і з ним самим також може статися все, що завгодно, після того, як архів Крилача лежатиме у нас. Коленда ще чого доброго сюди не повернеться, а там, у Росії, піде з повинною прямісінько до комуністів, прикриваючись своєю дорогоцінною валізою.
— Не піде. Він розуміє, що колишнього есесівця комуністи навряд чи приймуть з розкритими обіймами, навіть коли б він спробував відкупитися скарбами царя Соломона. Коленда боїться опинитися в Росії не менше, ніж ви, Уррен, але… У нього немає іншого виходу. Він хоче добре заробити, одержати за папери готівкою. От і все. Що ж до Гольбаха, то справді, з ним треба бути обережним, поки що варто дати йому спокій. Зараз він не заважає, а потім побачимо. Я згоден — один необережний крок, і шарфюрера можна сполохати. Тоді — пиши пропало, архів вислизне від нас назавжди.
Уррен раптом стрепенувся, всім корпусом повернувся до Вентріса.
— Вислизне? А чи існує архів взагалі? Чи не морочать нам голову, майоре? Таке вам не спадало на думку? Може, вся ця історія не більше як плід фантазії авантюристів, щоб погрітися біля шефових грошей?
— Це неможливо, — впевнено сказав Вентріс. — По-перше, ніхто не дасть Коленді та Гольбаху ні цента, доки вони не покладуть папери нам на стіл. їм це ясно, як божий день. По-друге, я зв’язався з Бонном і навів деякі довідки. Оберштурмбанфюрер Людвігс, кавалер рицарського Золотого хреста з мечами та діамантами, і сьогодні почуває себе непогано. За рішенням федеральних властей йому доручено командувати дивізією новоствореного бундесверу. Крім того, на дозвіллі оберштурмбанфюрер захоплюється рибальством і пише мемуари. На моє прохання, з Людвігсом говорили. Він ствердив, що справді під час війни одержав наказ за підписом Гіммлера доставити у Берлін одного львівського інженера, який створив якесь чудо в галузі нафтової справи, але, на жаль, ні інженера, ні його матеріалів не захопили, бо здійсненню операції перешкодив наступ росіян… З вас цього досить, Уррен?
Мовчазний Сандерс блиснув золотими зубами, посміхнувся.
— Ви даремно вергали громи і блискавки, містер Уррен. Майор, здається, не втратив своїх старих якостей.
— Слово честі, Вентріс, ви й справді не дуже змінилися за останні роки, — обличчя Уррена розпливлося в добродушній посмішці. — Я дещо погарячкував, старина, не варто згадувати. Пийте, майоре, це чудовий ром… Не відлучайтеся завтра з свого кабінету до мого дзвінка. Шеф побажає особисто зустрітися з вами, я певний. Не поспіть ніч, попрацюйте. Ви ж знаєте, шеф любить, коли до нього приходять з конкретними планами.
— Не турбуйтесь, Уррен, я готовий. План уже є, і непоганий план, клянусь богом, — Вентріс задоволено потер руки.
Поєдинок
Що ближче Гейко підходив до військового містечка, то більше сповільнював крок, хвилювався.
«Впізнає чи не впізнає?» — вкотре запитував себе старшина. На серці було і радісно, і ніби сумно, як буває іноді перед побаченням з давнім хорошим другом, який хто знає, чим зустріне тепер, після довгої розлуки. Може, зрадіє, кинеться назустріч, а може, змінився, став чужим і байдуже відверне голову, не впізнає. Адже стільки часу вже минуло…