Пригоди бджілки Майї

— Розкажу вам, як це трапилося. Ну звичайно, тут не обійшлося без людини. Ми, комахи, усі дуже обережні та завбачливі, а от про людину цього не скажеш! Деколи вона хапає тебе, нібито ти — якась нежива цурпалка!

— Ой, як цікаво! — запалала цікавістю Майя. — Дуже цікаво почути вашу оповідку! Ви ж стільки всього знаєте!

— Свята правда, — погодився з нею Ганнібал. — Отож слухайте. Ми, косарики, ведемо нічний спосіб життя. Тоді я жив у зеленому садовому будиночку, який знадвору заріс плющем. Цей плющ покривав навіть розбиті шибки у вікнах, тож я мав можливість без особливих перешкод заходити та виходити. Так ось, коли стало темно, через сад до будиночка підійшла людина. В одній руці вона несла штучне сонце, яке вона називає лампою, у другій тримала пляшку, а під пахвою у неї був затиснений папір. Окрім того, в кишені людини була ще одна невеличка пляшечка. Людина поставила усе, що принесла, на стіл і почала роздумувати про щось своє, людське. Вона хотіла записати свої думки на папері. Ви, звісно, уже бачили папір, знаходили його у лісі чи в саду, тому знаєте, що це таке. Папір сам собою — білий, а чорне на ньому — це і є думки людини.

— Оце так! — вигукнула маленька Майя, втішена тим, що дізналася стільки всього цікавого.

— Щоби записувати думки, людині потрібні обидві пляшечки, — продовжував Ганнібал. — У маленьку вона вмочує дерев’яний стержень, а з великої — п’є. І чим більше людина п’є, тим швидше і легше вона пише. Звичайно, вона пише про нас, комах, викладає на папері все, що знає, і дуже старається. Проте результат від тієї писанини не особливий. Бо людина насправді знає про нас дуже мало, про наше духовне життя, про наші мрії, бажання, страхи… І зараз ви у цьому переконаєтеся.

— То ви не особливо високої думки про людину? — зробила свій висновок Майя.

— Та ні, що ви, що ви, — відповів косарик. — Але зрозумійте, коли у тебе лише сім ніг замість восьми, часом за тебе говорить образа…

— А, ось воно що, — зрозуміла стан павука Майя.

— Одного вечора, — продовжував Ганнібал, — я саме полював у куті вікна, а людина сиділа зі своїми пляшками та намагалася дати раду своїм думкам. Я був дуже розлючений через те, що всі манюсінькі мушки і комарики, якими я, до речі, харчуюся, повсідалися на штучне сонце людини та витріщалися на світло, всі як один — бевзні!

— Ну, — хмикнула Майя, — я би й сама при нагоді поглянула на щось таке…

— Поглянути — це нічого, хіба ж я щось маю проти?! Але поглянути — це не значить витріщатися! Ви би тільки бачили, як дурнувато поводиться це поріддя біля лампи! Вони раз-по-раз товчуть своїми порожніми головами у скло! Чи хтось колись бачив такі манери?! А є ще й такі впертюхи, що витріщаються на світло, аж у них крила згорають!!!

— Бідолашні комашки, — поспівчувала Майя, — вони, очевидно, дезорієнтовані.

— То нехай би залишалися на вікнах, або під листками, — не підтримав бджілки Ганнібал, — там вони і від лампи далеко, і до мене близько! В ту бурхливу ніч я з вікна побачив комариків, які поодинці — то там, то сям — лежали навколо лампи. Ось тоді я подумав, що людині вони, очевидно, без потреби, отож вирішив собі їх забрати. Хіба може бути щось простіше і зрозуміліше?