Пішки на полюс

Весна 1937 року видалась рання. Цього року раніше від звичайного скресла крига на Північній Двіні.

В Архангельському порту відразу стало тісно від великої кількості пароплавів, барж і різних інших суден.

У лоцмана Архангельського порту Олександра Матвійовича Пустошного почалась гаряча пора. Ні один великий корабель не міг вийти на архангельський рейд або знятися з нього без допомоги лоцмана.

Напоєна водами численних приток, Північна Двіна, раніш ніж влитися в Біле море, ділиться біля Архангельська на багато рукавів. Одні з них широкі, інші — вузькі; деякі мілководні, інші глибокі. Чим ближче до гирла, тим течія ріки уповільнюється. На дно осідають міріади піщинок й дрібних часток глини. І там, де недавно ще було глибоко, несподівано з’являється мілина. Морякові, який не знає характеру і норову річки, не знайомому з її поведінкою, важко провести свій корабель так, щоб не натрапити на мілину. Для цього на допомогу приходить лоцман.

Олександр Матвійович Пустошний народився і виріс на Північній Двіні. З заплющеними очима міг він провести корабель по будь-якому звивистому рукаву до причалу і від причалу вивести у відкрите море.

З великою любов’ю до своєї відповідальної справи ставився лоцман Архангельського порту. І всі в порту поважали за це Пустошного. Всі знали про його участь у поході Сєдова до Північного полюса і чудово розуміли ті почуття, які хвилювали Пустошного, коли йому доводилось зустрічати чи проводжати кораблі, що йшли в Арктику.

Проводжаючи полярників, Олександр Матвійович завжди на прощання просив їх передати Арктиці його привітання. Коли ж Пустошний виходив у море назустріч полярникам, що поверталися назад, першими його словами були: «Ну як там, в Арктиці?»

За роки Радянської влади невпізнанно змінилась Арктика. На багатьох островах і на побережжі Льодовитого океану, там, де блукали ведмеді та песці, де в темні полярні ночі завивали заметільні вітри, з’явилися затишні будиночки — наукові станції. У них поселились зимівники. Кожного року, кожного дня радянські полярники і вчені розгадували таємниці зародження погоди, вітрів, дрейфу крижин і течій. Але залишалась ще одна велика, ніким не розкрита таємниця. Загромаджений крижинами, окутаний холодною млою, Льодовитий океан ревно приховував її від людини.

Кожного разу, зустрічаючи або проводжаючи кораблі в Арктику, Пустошний замріяно думав про Північний полюс. Олександр Матвійович гаряче вірив, що рано чи пізно настане такий день, коли радянські люди відкриють для науки таємниці полюса: все йшлося до цього.

…Пізно вночі 22 травня Пустошний, після кількох днів, проведених на плавучому маяку в Білому морі, повертався до Архангельська.

Нічне небо було світле і прозоре. Над річкою кружляли чайки. Вверх і вниз по течії сновигали квапливі катери і буксири. На рейді біля причалів товпились океанські кораблі. Цілий ліс струнких корабельних щогл впирався в небо.

Картина знайома до найменших подробиць розгорталася перед Пустошним. Він стояв біля руля і вів свій катер до причалу Соломбальської пристані. Коли до пристані було зовсім недалеко, Олександр Матвійович помітив на ній групу лодей. Хтось привітно махав йому рукою. Пустошний здивувавя: що це раптом привело його друзів сюди в непризначений час?