Пішки на полюс
- Автор: Винокуров Ізидор Григорович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: ДИТВИДАВ УРСР
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Пішки на полюс». Краткое содержание книги:
Сповнені драматизму сторінки книги, що розповідають про останні дні знаменитого скорювача Арктики.
Переклад з російської М. Мартинюка
Малюнки A. Лур’є
— Чи не повернути назад? — запропонував Линник.
— Ні-ні! — Почувся раптом з намету голос Сєдова.
Матроси повернулися. Сєдов сидів біля примуса і підкладав у чайник шматки снігу.
— Викиньте це з голови! — твердо сказав він. — Забудьте і думати про це, друзі… Що скажуть про нас товариші, якщо ми повернемось назад? Вони пишаються нами… Вірять у нас, а ми, як мокрі кури, відразу в кущі, на сідало! Ні-ні, не буде цього. А про мене ви не турбуйтесь.
— Але… Георгію Яковичу… — почав Пустошний.
— Ні-ні, — перебив Сєдов, — і слухати не хочу!
І, не давши матросам заперечити, Сєдов несподівано почав їм розповідати про своє дитинство. Як в холод і в негоду ходив він з батьком рибалити, як ще дитиною довелось йому плавати у морі на крижині, що відірвалася від берега.
— Дала мені якось мати, — пригадував Георгій Якович, — хліба і чавунець з вареною картоплею, щоб відніс батькові. Батько разом з іншими рибалками був за кілька кілометрів від берега на рибалці. Було мені тоді років з десять… За компанію прив’язалось до мене ще двоє хлопчаків. Ідемо. Раптом на шляху — велике розводдя. Не повертатися ж назад! Як це залишити рибалку без хліба? Давай стрибати з крижини на крижину… А тут, звідки не візьмись, вітер почався, і понесло нас у відкрите море. Три доби носило по морю, поки з сусіднього хутора нас випадково не помітили… настрахалися… позамерзали… Але ніяка хвороба не взяла… Та й взагалі, скільки пам'ятаю себе, — вів далі Сєдов після хвилинної мовчанки, — ніколи серйозно не хворів. Якщо і траплялось, то всі хвороби на ногах переносив. Основне, не піддаватися їй…
Від спогадів про минуле Сєдов перейшов до майбутнього:
— Йти до бухти Тепліц — зовсім недалеко залишилось. Ось прийдемо туди і там влаштуємо собі справжній відпочинок. Я оклигаю трохи, ви сил наберетесь, тоді і рушимо далі… А поки що давайте чай пити, та й на бокову — гас все-таки економити треба.
Наступного ранку, як звичайно, о дев’ятій годині, табір уже був згорнутий, собаки запряжені в нарти.
Не затримуючись, рушили далі в дорогу. Линник йшов у голові колони. Сєдов, закутаний в хутряний мішок, лежав на других нартах, позаду йшов Пустошний.
День видався винятково важкий. Крім того, що без кінця перебирались через торосисті пасма, раз у раз доводилось відхилятися вбік: на шляху зустрічались широкі тріщини в кризі. Інколи рухалися по тонкому молодому льоду. Він вгинався, і на його поверхні виступала вода. Люди брели в ній по коліна, а собаки занурювалися по саме черево. Коли ж караван вибрався на тверду дорогу, сорокаградусний мороз робив свою справу: у людей замерзали ноги, у собак змерзалася шерсть: бідні тварини вкривалися крижаним панциром і зовсім виснажувались від холоду.
Нарешті наступив час зупинитися на ночівлю. Але спати не довелося. Недалеко від намету у кризі виявилось багато продухів, зроблених моржами і нерпами. Всю ніч в продухах з’являлись то ікласті морди моржів, то вусаті нерпи. Собаки відчували їх, піднімали шалений гавкіт, рвались з прив’язі. Хоч-не-хоч доводилось вилазити з намету, пострілами відганяти звірів, заспокоювати собак.
Неспокійна ніч дала про себе знати наступного дня. Люди все брели, перемагаючи втому, а з собаками не можна було дати ради. Вони лягали на сніг і з великими труднощами можна було їх примусити тягнути нарти, та й тягнули вони не в повну силу. Довелось Пустошному і Линнику допомагати собакам.
Сєдов весь час намагався встати з нарт, допомогти матросам. Але ті протестували:
— Якщо тільки встанете, Георгію Яковичу, то так і знайте: ні кроку не рушимо далі!
Сєдов змушений був підкоритися. Цього дня від непомірного напруження і втоми у Пустошного і Линника пішла з носа кров. Матроси приховували це від Сєдова, не хотіли його хвилювати. Але Сєдов здогадався.
— Я знаю, — сказав він, міцно обнявши своїх супутників, — нелегко вам зі мною…
— Та що ви, Георгію Яковичу!..
— Знаю, знаю… Але ще трохи зусиль, друзі, скоро прийдемо в бухту Тепліц — там і відпочинемо добре…
Зупинились на ночівлю. За наметом завивала метелиця. Пустошний готував чай, розігрівав консерви. Линник лагодив нарти. Сєдов писав щоденник. Раптом крізь свист хуртовини почулося гучне собаче гавкання.
— Ведмідь! — радісно вигукнув Сєдов, — безперечно, ведмідь!
Всі троє вискочили з намету. Зовсім недалеко собаки оточили ведмедя і шалено наскакували на нього. Ведмідь гарчав, відбивався від собак, що на нього насідали, і намагався втекти в тороси.
— Рушницю! Дайте мені рушницю — заметушився Сєдов. — Я уб’ю його, буде у нас свіже м’ясо…