Все починається в тринадцять

— Ти сьогодні повертаєшся до Харкова?

— Ні. Побуду в селі, доки не одужає бабуся. Навперемінки з дідусем чергуватимемо біля неї. Тому призначаю тебе комендантом подвір’я й усього господарства.

— То коменданту тепер можна й на річку?

— Гаразд. Тільки ж не довго, бо о шістнадцятій ми з дідусем вирушаємо до лікарні.

— Не хвилюйтеся!

Спершу забіжу до Дмитра. Необхідно поговорити віч-на-віч і з’ясувати, що ж то він написав у тій цидулці.

Зазирнув поверх паркану — на подвір’ї порожньо. О такій порі бабуся вже попоралася по господарству і прилягла перепочити, а її чорнокнижник, напевно, пріє над своїми талмудами.

За мить я стояв на порозі. Двері були відчинені. Покашляв, щоб якось заявити про себе.

— О! Зняли арешт чи ти втік? — радісно вигукнув Дмитро й похапцем закрив розкладені на столі книги.

Я не помилявся, коли припускав, що о цій порі він студіює черговий індійський тайнопис. За робочий кабінет йому правила тісненька веранда, де з меблів були тільки хиткий столик, збитий з дощок і вкритий цератою, та не менш аварійний стілець. На стінах порозвішувані пучки різнотрав’я. На цьому тлі Дмитро мав вигляд справжнього чаклуна.

— Арешт зняли, та легше не стало. Минулої ночі бабусі було зле. Ледь встигли відвезти в Тростянець до районної лікарні. Батько з дідом чергують біля неї, а на мені все хазяйство.

— Прикро.

— Та й це ще не все. Але спершу скажи, що означають ті слова на твоєму пергаменті?

— Що трапилось?

— Чорти всю ніч товклися навколо хати. Ненароком потрапила під руку твоя цидулка. Пробекав по складах — вони й заспокоїлися.

— Не коси під дурня. А жартуватимеш так, то чорти товктимуться не тільки під вікнами, а й на твоїй дурній голові. Зрозумів?

Я не наважився розповісти йому про пригоди минулої ночі. Ще скаже Олегові, Оксані. Насміхатимуться. Обмежуся розбитим вікном. Не повірить — батько засвідчить.

— Не повіриш, але факт: сич серед ночі з розгону у вікно луснувся, аж скло посипалось. Уяви тільки, як воно, коли сам вдома.

— Стривай! — вигукнув Дмитро, підводячись з-за столу. — А може, це і не сич?

— Батько сказав, що сич.

— Може, сова?

— Та може, але не чорногуз — це точно.

Знавець древніх цивілізацій кинувся до книг: розкривав то одну, то другу, з яких стирчали десятки закладок, щось там вичитував, уголос розмірковував.

Палітурки фоліантів були дбайливо обгорнуті цупким сірим папером. Тільки декілька словників з древньоєврейської були без додаткових обкладинок, а решта — замасковані. Я переминався з ноги на ногу і нетерпляче чекав пояснення, перераховуючи його букварі: один, другий, третій, шостий, десятий... чотирнадцятий! І це ж була охота перти стільки книг на село?!

— Ходімо на поріг, там хоч сісти можна, — запропонував я.

— Сідай, — кивнув Дмитро на єдиний стілець біля столу.

— Зрештою, мені розсиджуватись ніколи. Скажи, що ти написав, і я піду.