Все починається в тринадцять

Я стрімголов кинувся на балкон. Так, джинси були сухі, а кишеня, де був цвях — порожня.

— Сухі? — запитала мама.

— Мамо… мамо… Там, в кишені. Ти не бачила? В кишені…

— Як і завжди, чого тільки не було в тих кишенях. Навіть поїдений іржею цвях. Коли ти перестанеш…

— Куди?! Куди ти його поділа?!!

— Викинула геть.

— Куди ти його викинула?

— У сміття. Чого ти так переймаєшся?

Я кинувся на кухню, але відро для сміття було порожнє.

— А де сміття?

— На смітнику. Ранком татко виніс.

— Ну хто тебе просив? Самі все мовчки вирішуєте, а мені — ні слова!..

Коли б сміттєві баки були повні, я б не вагаючись занурився туди з головою, але вони виявилися майже порожніми. Зазвичай вранці їх вивинтажують сміттєвози…

Світ почорнів. Не пам’ятаючи себе, я брів навмання. Невже все так по-дурному пропало?.. І не звинувачуй нікого, кретин! Такий цвях потрібно було на шиї носити, як хрестик, а ти по кишенях тягав. От і маєш...

В обід, коли нещадно припекло сонце, причвалав додому. Комп’ютер підморгував монітором. Я стомлено сів до столу, відкрив ВКонтакті, сподіваючись на диво: а раптом Тетянина сторінка вціліла?! Я би міг звернуся до неї з проханням. Але ні сторінки Тетяни, ні повідомлень від неї не було.

Я вимкнув комп і гірко заплакав. Ні, не шалених грошей мені було шкода. Чхати я хотів на них. Жаль себе. Стільки зусиль — і все марно. Хіба можна пробачити собі таку необачність? Скільки втрачених можливостей! І єдине, що лишилося — зіжмаканий папірець з результатами кількох наступних ігор. Тож касу ми з Андрієм ще підчистимо, але що далі… Відповіді не було.