Дитя песиголовців

Марта вірила й не вірила. Про паскудний характер кісток кому-кому, а їй розповідати не треба було, дякую, знаємо не з чужих слів. А все-таки щось не стикувалося, логіка не спрацьовувала. Якщо в неспокійні роки кістки — припустимо! — пірнали на глибину, чи значить це, що у наш, відносно мирний час усі вони давно повиринали й були засвоєні підприємливими громадянами Ортинська та околиць?

І тоді — що ми взагалі шукаємо? Вчорашній день?

Шукаємо ми, пояснював терпляче Віктор, для початку достовірні свідчення. Ліцензійного кісткошукача в нас немає, але, припустимо, виготовимо ми кустарний, за одним із тих інтернетівських рецептів, — а толку? Бігати по всьому місту і рити навмання — ані часу, ані коштів не вистачить. Інша справа — якщо з’ясуємо, що у такому-то році пильним громадянином Сяким-то було достовірно зафіксовано падіння, наприклад, Орма Непереможного поряд із, наприклад, старим млином. І тоді можна з’ясувати в архівах, де стояв той самий млин, приїхати, пройтися по руїнах — раптом щось та знайдемо. Шанси теж не абиякі, згоден, але, якщо чесно й відверто, Марто, — які в нас варіанти? Жодних. На чорному ринку досі всі налякані, пропозицій мало, ціни шалені — і не факт, що продадуть, а не зіллють єгерям. Не кажучи вже про те, що я розорюся при нинішній своїй зарплатні стільки платити, навіть з урахуванням дідусевого спадку. (Так Марта дізналася, що все-таки в нього є родичі… ну, або були принаймні).

Звісно, круто, казав він, якби вдалося отримати якийсь грант для молодих учених. Виграв — і працюй, не суши голову всією цією бульварною археологією. Та сама розумієш: у нас ніхто такий грант не випише, криза ж, і після смерті Румпельштільцхена стане ще гірше. Просити для дослідів драконову кістку — все одно що претендувати на те, що тебе у промислових масштабах забезпечуватимуть, скажімо, золотом. У кращому випадку посміються, у гіршому запишуть у неблагонадійні й поставлять на облік: в ті часи, коли країна у спільному порусі, ти тут, мовляв, збурюєш, підкопуєш і взагалі розтринькуєш народні здобутки. У тридев’ятих, щоправда, є програми, які передбачають такі досліди — все-таки завдання серйозне, залежність від «пороху» давно визнано однією з найнещадніших хвороб світу, — але чорта лисого вони мені дозволять отримати, а не такий грант. А виїжджати, Марто, я не хочу. Я тут народився, це моя земля, чому я мушу працювати на інших? Розумієш?

Спершу Марта збрехала, що так, звісно ж, розуміє, — а наступного разу не стрималася. Вибачте, пане Вегнере (— Слухай, якщо тобі не складно, давай уже на ти, гаразд?), гаразд, добре, вибач — але я все одно не згодна. Чому раптом «на інших»? Ти ж шукаєш ліки проти залежності, яка різниця, де ти їх винайдеш, якщо вони врятують людей по обидва боки кордону? Якщо там ти зможеш виготовити препарат раніше лише на рік — це означає, що хтось на рік раніше зможе вилікуватися. Чи просто тупо вижити, не захлинутися слиною, власними шмарклями, не сторчатися до стану рослини. В чому проблема взагалі? Ви… ти до аптеки коли востаннє заходив? Скільки там ліків наших, а скільки із тридев’ятих — і які краще діють?