Необхідні речі

Територія навколо муніципалітету була переповнена поліцейськими автомобілями й телевізійними фургонами, але разом з тим вона мала дивний безлюдний вигляд, ніби людей, яким належать усі ці транспортні засоби, злі прибульці раптом телепортували на Нептун. Алан побачив кількох репортерів, які визирали зі схованок своїх фургонів, і одного штатівського копа, який біг по провулку, що вів на стоянку муніципалітету, а дощова вода вихлюпувалася йому із взуття, і більше нікого.

За три квартали вгору в напрямку Касл-Гіллу автомобіль поліції штату на високій швидкості перетнув Аппер-Мейн і поїхав на захід, у напрямку Лорел-стріт. За мить Мейн перетнуло ще одне поліцейське авто. Друге виїхало з Берч-стріт і поїхало у зворотному напрямку від першого. Це сталося настільки швидко – раз-раз, – що скидалося радше на сцену з комедії про поліцейських-недотеп. «Смокі та бандит», щось таке. Проте Аланові це й близько смішним не здавалося. Від цього виникало відчуття дій без мети, панічних, безладних рухів. Раптом він усвідомив, що Генрі Пейтон утратив контроль над тим, що сьогодні діється в Касл-Року… якщо в нього взагалі було хоч щось, окрім ілюзії контролю.

Здавалося, він чує слабкі крики з боку Касл-Гіллу. Враховуючи дощ, грім та оглушливий вітер, сказати напевне було важко, але крики не здавалися просто витвором уяви. Ніби на підтвердження цієї думки, з провулка біля муніципалітету, блискаючи фарами, вихоплюючи мигалками сріблясті потоки дощу, вискочила машина поліції штату й подалася в тому напрямку. У процесі вона ледь не врізалася в бік телевізійному фургону WMTW.

Алан пригадав відчуття, що не покидало його на початку тижня, ніби в цьому містечку щось звихнулося – ніби якісь речі в Касл-Року, які він не здатний побачити, ідуть не тим шляхом і місто зависло на краю немислимого бедламу. Тепер цей бедлам настав, і все це спланувала та людина

(Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина).

Це Алан уже зміг побачити досить наочно.

Посеред темряви виник крик, високий і пронизливий. За ним – звук розбитого скла… а тоді ще дещо з іншого боку – постріл і вибух надтріснутого ідіотичного сміху. Грім рокотав у небі, ніби хтось впустив купу дощок.

«Зате зараз у мене є час, – подумав Алан. – Так. Часу вдосталь. Містере Ґонт, нам варто познайомитись, а ще, думаю, вам уже давно пора дізнатися, що трапляється з людьми, які намагаються нашкодити моєму містові».

Ігноруючи слабкі звуки хаосу й насильства, які долинали крізь опущене вікно, ігноруючи муніципалітет, в якому Генрі Пейтон, мабуть, координує сили закону й порядку – чи намагається це робити, – Алан поїхав угору по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей».

Поки він їхав, у небі, ніби електричне вогняне дерево, спалахнула яра біло-фіолетова блискавка, і під акомпанемент канонади грому над головою у Касл-Року згасло все світло.