Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Ферміна Даса не могла собі уявити, що лист, якого вона писала, задихаючись від нестямної люті, Флорентіно Аріса сприйме як любовне послання. Вона вклала туди весь гнів, на який була здатна, всі найжорстокіші слова, найдошкульніші кпини, — до речі, несправедливі, — але вони здавалися їй безневинними перед лицем такої тяжкої образи. То був останній акт гіркого заклинання, яке вона творила цілих два тижні, намагаючись укласти в такий спосіб пакт замирення зі своїм новим становищем. Вона знову хотіла стати самою собою, повернути все, чим їй довелось поступитися за півстоліття неволі, яка, безперечно, зробила її щасливою, та коли помер чоловік, вона відчула, що в ній не лишилося навіть сліду від тієї жінки, якою вона колись була. Вона почувала себе примарою, замкненою в чужому, незнайомому домі, який за кілька днів раптом став величезним і безлюдним і в якому вона блукала без мети, з болем запитуючи себе, хто ж насправді помер: чи той, кого закопали, чи та, яка залишилася жити.

Вона не могла приглушити в собі таємну злість до чоловіка за те, що він покинув її саму посеред розбурханого життєвого моря. Кожна його річ доводила її до плачу: піжама, знайдена під подушкою, пантофлі, які завжди здавались їй взуттям тяжкохворого, спогад про його образ, що роздягався в глибині дзеркала, поки вона причісувалася перед сном, запах його шкіри, який зберігався на її шкірі ще довго по його смерті. Зненацька вона зупинялася посеред якогось діла й била себе по лобі, бо їй згадувалося щось таке, чого вона не встигла йому сказати. Щомиті їй спадали на думку буденні запитання, на які лише він би міг відповісти. Якось він розповів їй таке, чого вона не могла собі уявити: безногі відчувають біль, судоми та лоскіт у нозі, якої в них уже немає. Ось так почувала себе й вона без чоловіка, бачачи його там, де його вже не було.

Того ранку, коли вперше прокинулася вдовою, вона перевернулася в ліжку, ще не розплющуючи очей, шукаючи зручнішого положення, щоб заснути знову, і саме в ту мить він помер для неї. Бо лише тоді вона усвідомила, що вперше за все життя він переночував не в своєму домі. Друге враження вона пережила, сидячи за столом, і не тому, що почула себе самотньою, як і насправді було, а завдяки незвичайному враженню, що вона снідає з людиною, якої вже немає на світі. Тоді вона стала чекати, поки приїде з Нового Орлеана дочка Офелія з чоловіком та з трьома дочками, вирішивши, що тільки з ними знову сяде за стіл, але вже не за той, де вони їли завжди, а за інший, маленький, що його звеліла поставити на галереї. А до приїзду дочки їла лише вряди-годи, коли хочеться. Зголоднівши, приходила на кухню о будь-якій годині, черпала ложкою з каструль і з’їдала всього потроху, нічого не накладаючи на тарілку, стоячи біля плити і розмовляючи зі служницями, єдиними людьми, з якими почувалася добре і з якими могла найкраще порозумітися. А втім, хоч як вона намагалася, їй не щастило стерти присутності небіжчика: хоч би куди вона пішла, хоч би куди заглянула, хоч би що робила, вона натрапляла на якусь згадку про нього. І хоч журба здавалася їй слушною і справедливою, вона вирішила зробити все можливе, щоб вона не стала її єдиною втіхою. Отож зрештою набралася духу й постановила видалити з дому все, що нагадувало їй про померлого чоловіка, бо тільки так, здавалося їй, вона знайде в собі сили жити без нього.