Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Згодом мороз став спадати. Де-не-де ще лущали телеграфні стовпи, дзвеніло щось тонке й гостре в повітрі, але то були вже лишки нічної люті. Десь, хоч і за хмарами, сходило сонце.
Назустріч стали попадатися селянські підводи.
Кремезні дядьки, обмотані башликами, повагом ішли поруч коней і знічев'я помахували куцими батогами. Їх бороди, запорошені білим снігом, нагадували апостольські образи пензля Леонардо да Вінчі.
Вони минали Радивонову підводу і віталися.
Ущух і вітер.
З півдня засизіла вогка лапата хмара, і почався сніг.
Спочатку пролетіло дві-три сніжинки; вони мов були зрушені кінським копитом із шляху і, сиротливі, зразу ж умерли — розтали на Радивоновім кожусі. Слідом за цим налетів рій білих вишуканих зірочок. Вони, подібні до життєрадісних весняних метеликів, завели манірні танці і лише згодом, може, натомившись, ліниво й неохоче дісталися шляху. У тому танці їх змінили інші.
Обрій сховався. Непривітна далечінь ніби примружилась. Тепер око спочивало на рухові сніжинок.
Сани в’їхали в долину.
Праворуч, на сугорбку, показався лісок.
Табун гайвороння з криком знявся з тракту й, зробивши кілька кіл у повітрі, розмістився на телеграфних дротах.
Радивонові поволі став повертатися здоровий настрій. Очевидно, пронирливий промінь сонця пробрався крізь хмари, табун білих сніжинок, і своїм невидимим дотиком розбудив у ньому інстинкт до життя.
Він ворухнув плечима, потяг у груди сухий морозний струмок повітря і почув у всьому тілі спокійну врівноважену свіжість.
Але раптом його охопила безпричинна радість. Танець сніжинок, гайвороння, Панасова спина, цокіт копит — ураз наповнились якимсь змістом і розбудили в його єстві дитячий норов, що давно вже спав під товщею прожитих літ.
Справді, непогано хтось придумав — жити!.. Скільки радості! І теж гайвороння — дурне, як ослячі щелепи! — і сніжинки (ах, чого вони спішать під полозки?! Навіжені, вам мало поля?), і Панасова спина, і навіть кінські покручені хвости, — усе це випромінює з себе сміх і кривиться непереможною довічною пустотливістю. Ах, стати б та затягти такої пісні, щоб і в лісі засміялося!
На гору коні стишили свій біг і пішли поволі. Панас зліз із передка і запропонував Радивонові свого кисета.
Той закурив і подумав, що саме тепер, коли в його груди завіявся спокій, і слід повернутися до болючої теми.
Але його мозок нездатний був тепер хоч для якої роботи. Ні образ Олени, ні Катерини не вміщувався в його голові; тільки-но накреслений, він зразу ж бліднів і зникав десь на білих снігах. Увагу відбирали всякі дрібниці, як Панасове сякання, хропіння коней, стрічні підводи. І скільки він не повертався до раз поставленої думки, вона, наче нерозпакована, так і випадала з голови.
Через півгодини вони звернули із стовпового тракту й минали Радивонове село.
Скільки змін трапилося за цей час! Ось глинище, де він у дитинстві ховався від докучливих хлопців, своїх товаришів. Воно осунулося, майже зрівнялося з ґрунтом і вже ніколи не набере тої форми, що він пам'ятав її, як ніколи не повториться і його дитинство. Ліс праворуч села — вирубано, царина оголилася. Хатка лісничого, що приховувалася колись у тінях розлогих дубів, тепер лисніла на пенькуватому сугорбку, мов недобита трухлява печериця. Вона, на диво, вижила ще й досі, та старість її була вже очевидна.
Радивон кинув ще зір у те місце, де колись була його кузня. Розчарування! Нема її!.. Там стояв чепурненький будиночок під червоною черепицею. Але він… ні, кузня його краще б утішила око!
І покинула його радість. Стало йому, невідомо від чого, сумно.
Так інколи буває у снах — зустрічаєш пейзажі, може, ті самі, що їх бачив твій прадід; вони, застиглі, мертві, нагадують, що минуле не вертається, й кладуть на серце тугу.
Та згодом знову вирвались у степ; знову Панас гійкнув на вороних, і в скаженому льоті та в сніговій хуртечі розвіявся і Радивонів сум.
Село, куди прибув Радивон, мало три тисячі дворів і було розташоване за тридцять кілометрів від міста. Мешканці його, до часу революційного, буцім і дружною чередою обслуговували економію князя; тепер же вони обробляли власну землю, що дісталась їм від радянської влади як компенсація за довгі важкі труди. Про економію лишилася тільки згадка та порослі бур'яном пустирі; її розібрали до цурпалка, до камінця ще за перших часів революції, землю ж поділили, правда, може, й ненарівно, та зате між усіма, не обійшовши навіть визнаного всім селом ледацюги. Просторі царини, на десять кілометрів у колі, перейшли у власність селян. Таким способом бідне село стало заможним.