Пожежник

— Він находився досхочу, — погодилася Гарпер.

Катер гойдався; Гарпер вдивлялася у мряку, силкуючись розгледіти маяк, який бачила раніше. Але вони вже далеченько відпливли.

Джон позіхнув, затуляючи рота рукою.

— Може, і собі подрімати на кілька хвилин.

— І ти зможеш тут заснути?

— Не знаю, — відповів він. — Рене он вдалося.

Гарпер зиркнула на інший бік корми. Нік спав, припавши щокою Рене до грудей. Жінка теж спала, схилившись підборіддям малому на голову. Еллі лишалася бадьорою, стискаючи обома руками краї рятувального жилета і злісно позираючи у капітанську рубку.

— Джоне, — почала Гарпер. — Джоне, чого Рене спить? Хто тут може спати?

— Нуу, ти ж сама казала. Ми сьогодні пройшли щонайменше п’ятнадцять миль, і...

— Розбуди її, — промовила Гарпер.

— Я не хочу її будити.

— Спробуй. Будь ласка.

Пожежник скоса позирнув на неї — очі під каптуром повнилися запитань, — а тоді підвівся на костурі й потягнувся до Рене, струснувши жінку за коліно.

— Рене. Рене, прокинься.

Судно здригнулося від хвилі. Джон втратив рівновагу, захитавшись, і поточився назад на сидіння, ледь не падаючи.

Рене всміхалась уві сні, не виказавши жодної реакції.

— Що з ними таке? — запитала Еллі.

Підборіддя Джона трохи опустилося. Гарпер здалося, що очі в нього стали якісь очманілі.

— Чорт забирай, — вилаявся Джон. — Може хоч раз усе бути гаразд?

Еллі струснула Ніка за плече. Хлопчик важко опустився, з’їхавши обличчям Рене на коліна.

— Рагу, — висловив припущення Джон.

— Кава, — мовила Гарпер.

— Але з Еллі все гаразд.

— Я не стала її пити, — мовила дівчина. — Не довіряла їм. Вдала, що п’ю, а коли ніхто не пильнував, вилила.

— Дарма ти це зробила, — гукнув Джим, перекрикуючи шум вітру й гуркіт двигуна.

Він відчинив двері рубки і виступив у них, позираючи на корму крізь чистий пластик лицьової панелі. У руці він тримав ствол сорок п’ятого калібру, проте зброя була скерована в підлогу, а не на них.

— Покінчимо з цим цивілізовано, — сказав Джим. — Без страху, без болю. Дамо вам чарівну пілюлю, тоді на бочок — і за борт.

— Ні, — мовила Гарпер. — Ні, ні, ні, ні. Ви не можете. Благаю вас. Це безглуздя якесь. Навіщо? Навіщо вся ця дурнувата шарада? Якого хріна ви нас просто не пристрелили на місці? У вас же було повно часу. Навіщо вся ця вистава?

— Вона не для нас, — промовив Пожежник. — Правда ж?

Джим стенув плечима.

— Я звик думати, що вам, люди, приємніше йти з життя на високій ноті. Заснути, мріючи про місце, де ви будете у безпеці. Де за вами доглядатимуть. Господи, ми ж люди, а не якісь чудовиська. Ми не хочемо, щоб ви страждали. Але... ні. Ні, усе це ми робимо заради громади. Такі, як Вів’єн, звісно ж, вірять у цей острів; більшість з них вірить. Ви гадки не маєте, як це важливо для їхнього морального духу: вірити, що вони рятують людей. Допомагають людям. Якби вони дізналися, що ми відпливаємо від берега, лише щоб викинути людей за борт, їхні серця б не витримали такого. А ще це посіяло б розбрат, — катер знову наскочив на хвилю, і Джим затнувся, вхопившись за дверну раму. — Ви мусите зрозуміти. Хто ви, кажете? Маленька вціліла демократія? Проголосували, чи йти сюди? Що ж, у нас тут теж демократія. Маємо власну розпорядчу раду. Губернатор і ще дванадцятеро, разом зі мною. Ви не єдині вирішили все голосуванням. Ми вчинили так само. І ось це ми й проголосували.